Pages Menu Запорожский областной благотворительный фонд «Гендер Зед»
TwitterRssFacebook
Categories Menu

19.06.2017

«Не такі» люди. Лесбійка, гей, бісексуалка та трансгендер про своє життя в Україні

18 червня у столиці пройшов черговий Марш рівності. Щороку у червні по всьому світі на таких заходах члени ЛГБТ-спільноти заявляють про свої права.

Представники ЛГБТ-спільноти поділилися з Главкомом своїми історіями.  Бісексуалка, лесбійка, гей і трансгендер розповіли, як живеться в Україні «не таким» людям.

Тая Герасимова: Перше, що я говорю: «Чому обов'язково — хлопець?»

Тая Герасимова, бісексуалка

Усвідомлення своєї орієнтації прийшло відносно пізно. Десь під кінець університету, 20-річною я закохалася в дівчину. Доти в мене була достатня кількість хлопців, тому я себе позиціоную як бісексуалку.  Я це сприйняла досить просто, хоча, знаю, що багато людей проходять дуже складний процес усвідомлення.

Спочатку ти говориш друзям, потім ти говориш родичам, потім це періодично на роботі спливає. Я не приховую свою орієнтації і не вважаю, що це треба приховувати. Найчастіше у людей виникає запитання: «А в тебе є хлопець?». Перше, що я говорю: «Чому обов'язково — хлопець?». І далі починається розмова, роз'яснювальна робота.

Через кілька років після того, як зрозуміла, що я — бісексуалка, сказала про це матері. Камінг-аут (процес відкритого та добровільного визнання людиною своєї приналежності до ЛГБТ – «Главком»)  пройшов досить легко. Цю розмову я відтягувала до останнього. У 2008 році я організовувала фотовиставку для громадської організації. Це була виставка про ЛБТ-жінок (лесбійнки, бісексуалки, трансгендерки – «Главком»), мама про це знала і я її запрошувала подивитися виставку, там були також і мої фото. Перед виставкою ми  пили каву, треба було сісти в машину і проїхати в галерею. І тут я кажу: «Мамо, тут є питання, яке треба озвучити, щоб ти не дивувалася. Мої фотографії там теж є». Вона сказала: «Так, а чому?». Адже мама звикла, що в мене були молоді люди. Тоді й розповіла, що жінки мені теж подобаються, і іноді в мене з ними відбуваються різні історії. Зараз у мене чудові стосунки з мамою. Вона досить багато знає про те, що відбувається в моєму житті.

Безумовно, складно зважитися на камінг-аут, ми ж виховані в іншій культурі. Для наших батьків багато речей виходять за межі норми. Тому, перший час батьків треба готувати: давати їм почитати певну інформацію, розповідати про орієнтацію людей з наукової точки зору і вже потім зізнаватись у тому, що ти — інший.

Подруги, з якими я дружила в школі і на перших курсах університету, зараз усі заміжні, у них стандартний гетеронормативний (гетеронормативність — світогляд, при якому гетеросексуальність розуміється як соціальна норма сексуальної поведінки людини – «Главком») погляд на життя. І те, що я змінила професію з банківської справи, де все регламентовано й чітко, на журналістику, їм теж не дуже сподобалося.  Навряд чи зараз я з кимось буду дружити або хоч якось спілкуватися, якщо ця людина буде гомофобом або сексистом. Я не приховую свою орієнтацію. Якщо моєму партнеру складно зробити камінг-аут, то окей, не буду афішувати наші стосунки.

Віолетта Тарасенко: В інтернеті розміщували мої фотографії, писали, що я збоченка і працюю на «Правий сектор»

Віолетта Тарасенко, лесбійка

Пам’ятаю перший раз, коли я відчула потіг до дівчини, мені тоді було, напевно, тоді років 10. Я була в таборі, цю дівчинку кривдили хлопчики, і в мене прокинулося відчуття, що я повинна піти й розібратися в цій ситуації. З 13 років я вже не приховувала своїх симпатій, була відкритою зі своїми однокласниками. У школі всі знали про мою орієнтацію, навіть батьки однокласників. У мене не було проблем із прийняттям, яка я є. Багато залежить від того, як тебе виховують.

Я прийшла до свого тата зі своєю дівчиною і сказала: «Ось, це — моя дівчина». Він: «Ну, добре». Перед мамою не було камінг-ауту, але вона знає, що я — лесбійка. Ми з батьком перестали спілкуватися з початком військового конфлікту на Донбасі, але йому було абсолютно байдуже до моєї орієнтації. Мама 10 років живе у Греції зі своєю сестрою.  Тітка приїжджала до мене,  я з дівчиною жила, все було зрозуміло. Вона повернулась до Греції, розповіла мамі, недавно я з дівчиною розійшлася і мама питала, чи все в мене нормально. Але ми з нею не бачилися за 10 років жодного разу. Я збираюся цього літа поїхати до неї, там і поговоримо про все.

У мене ніколи не було хлопців у сексуальному плані. Була якась закоханість, але далі дитячого поцілунку не дійшло. Звичайно, час від часу у моєму житті не обходиться без дурних запитань від декотрих людей: «Хто у вас хлопець, а хто — дівчина?», «А може хлопця спробувати?».

Я з Авдіївки, населення в місті — не більше 30 тисяч. У мене з однокласниками були чудові стосунки. Ніхто ніколи косо не дивився, хоча всі знали, що дівчинка із сусіднього класу — моя дівчина. І хлопчики, і дівчатка зі мною дружили. У міському клубі для лесбійок і бісексуалок у нас був окремий столик. Майже ніколи не мала відкритих проявів гомофобії.  Тема гомосексуальних відносини у нас практично не піднімалася. Якщо в Донецьку проходили фестивалі, два гей-клуби були, то в Авдіївці ніхто про це не говорив. В нашому містечку ніхто не міг подумати, що це серйозно.

У Донецьку була інша ситуація. Там був клуб «Каліфорнія», де часто били геїв. Там відпочивали дорослі, заможні чоловіки і молоді хлопці, їх часто десь за кутом чекали. Коли почався військовий конфлікт я працювала на «Новини Донбасу» і стрімила з усіх мітингів. В інтернеті розміщували мої фотографії, писали, що я — лесбійка, збоченка і працюю на «Правий сектор». Типу, шукайте її, убийте і так далі.

Зараз я працюю у правозахисній організації. Кожного дня стикаємося із цькуванням ЛГБТ. Буллінг (агресивне переслідування одного з членів колективу  з боку інших членів колективу або його частини – «Главком») — взагалі серйозна річ, не тільки щодо гомосексуалів, а взагалі. Це зі школи йде. У нас всі жарти шкільні побудовані на тому, що діти одне одного тролять, а вже звідси йде, що тролити можна і за сексуальну орієнтацію.

Ми проводимо фестиваль рівності щороку і щороку нам пишуть погрози. До речі, Маріуполь — дуже класне місто. Незважаючи на те, що нам там написали купу погроз, на самому фестивалі все пройшло рівно. А ось, наприклад, у Львові прийшли 500 націоналістів і закидали камінням тих, хто був на фестивалі, розбили бусик поліції.

Нікіта Карімов: Щоб отримати рецепт для гормонотерапії, треба було два місяці лежати у психлікарні

Микита Карімов, трансгендерний чоловік

Десь років в 12 у дітей зазвичай починається статеве дозрівання, і тоді почав розуміти, що щось зі мною не так, як в інших дітей. Добре, що тоді вже був інтернет, і можна було позиціонувати себе як хлопець хоча б зі знайомими в мережі. Але тоді в мене не було знання, що можна щось змінити.

Довгий час мене просто влаштовувала соціалізація в інтернеті. А коли мені було років 15, в російськомовному інтернеті почала з'являтися інформація про фемінізм, ЛГБТ, і тоді я почав копати й дізнаватися, що можна зробити операцію, що змінити стать юридично дуже складно. Довго в цьому варився і десь років в 16-17 вирішив, що мені треба все це пройти, інакше не зможу так жити.

Звичайно, було страшно починати трансгендерний перехід (початок прийому гормональних препаратів та проведення операції зі зміни статі – «Главком»). Мене турбувало, що ж подумають на навчанні, як про це говоритиму своїм знайомим, що буде зі мною відбуватися. Не було можливості проконсультуватися у лікарів. Першим кроком до того, щоб втілити свої плани в реальність, став прихід у  «Інсайт» (українська ЛГБТ-організація, яка об'єднує лесбіянок, геїв, бісексуальних, трансгендерних і квір людей, які виступають за рівноправність і свободу від насильства для себе та інших соціальних груп – «Главком»)  Там проводили транс зустрічі, на яких можна було поговорити — що і як робити, з чого починати.

Перше, що я дізнався, — існував наказ №60 (наказ МОЗ, який регулював корекцію статі та містив низку дискримінаційних норм – «Главком»), який регламентує дозвіл на проведення гормонотерапії, операцію зі зміни статі та зміну документів. Для цього треба було лежати в стаціонарі психіатричної лікарні, щоб отримати довідку про психічний розлад, також обов'язково треба було провести стерилізацію. Я почав дізнаватися, що люди в аптеці купують гормони без рецепта й  розписують собі схеми: все це вже було кимось продумано, які таблетки пити та в яких дозах.

Я дізнався про можливість пройти комісію в іншій країні, щоб отримати діагноз «транссексуалізм». У Росії ця процедура набагато простіша: є комісія лікаря Ісаєва, в якій працюють найадекватніші психіатри на території СНД. Я зібрав гроші, поїхав туди і пройшов комісію. Отримав папірець із діагнозом. Потім в Україні процедура зміни статі почала змінюватися: зараз скасували два місяці перебування у психдиспансері, після якої потрібно було проходити комісію. Але простіше не стало. Ввели так звані походи-спостереження — треба два роки ходити на терапію, на прийом до психіатра, щоб тебе спочатку відмовляли і переконували… У мене документи ще не змінені до кінця.  Я змінив тільки ім'я і прізвище, а треба ще змінити по-батькові та графу стать у паспорті.  Сподіваюся, що мені буде легше, бо маю папірець про діагноз і довідку про хірургічне втручання.

Робив операцію в Україні. Виявилося, що в Одесі з'явився хороший хірург. Я порівнював  результати по всьому СНД. Хірург із Білорусі заявляв мені ціну в $3 тис. за операцію, в Одесі лікар назвав суму у $1,5 тис. Якісно прооперував, але ставлення до пацієнта було несподіваним. Лікар досить хамуватий, ставив багато некоректних запитань, коментував, що таких як ми взагалі за людей не вважає.

Зі своєю сім'єю контактів не підтримую зовсім. В мене не було камінг-ауту перед батьками, але відносини у сім’ї завжди були напружені. Мені було буквально небезпечно перебувати з родичами: багато психологічного і фізичного насильства. Після смерті мами довелося переїхати із Києва в Харків до батька і його дружини. Тоді я зрозумів, що доживаю із батьком до кінця школи і повертаюсь до Києва. Був тиск, питання, чому не одягаюся, як справжня дівчинка, погрози викинути мої речі. Так поводилася дружина батька. Батькові було до мене байдуже.

Зараз єдине місце, де я почуваюся жахливо, — це університет. Не робив там камінг-аут, бо люди знають мене ще з першого курсу, коли я ще не змінив стать. Зрозуміло, що я не прийду в університету в шортах і неголений, я роблю максимально нейтральну картинку, щоб не вислуховувати зайвих запитань.

Працюю психотерапевтом. Знаю дуже мало людей, яким пощастило з місцем роботи і хто зміг добре влаштуватися. Я — один із них. У професійному співтоваристві свою трансгендерність не приховую. Це був єдиний складний камінг-аут — розкритися перед іншими психотерапевтами. Тоді мені вдалося заручитися підтримкою колег. Все вийшло.

Здебільшого працюю з ЛГБТ-спільнотою. Сексуальна орієнтація і гендерна ідентичність стоять зовсім не в центрі моєї роботи. Найчастіше — це звичайні проблеми: депресія, тривога, розлади харчової поведінки, розставання з партнерами. Тільки двоє людей прийшли до мене саме з проблемою встановлення своєї гендерної ідентичності.

Часто можна спостерігати ситуацію, коли сходяться дві трансгендерних людини і заводять стосунки. У психологічному плані, це простіше. У мене теж було так. Інколи мені пишуть якісь люди і пропонують познайомитися, вони навіть не в курсі, що таке трансгендерність.

Роман Трофименко: Свій вибір я так і не зробив, бо не було жодного вибору

Ілюстраційне фото

(із міркувань власної безпеки герой, який мешкає у невеликому місті, попросив змінити його ім’я та не публікувати фото)

Не можу сказати, що у моєму житті був момент, коли я визначився зі своєю сексуальною орієнтацією. Так само не можу сказати, що був момент, коли я вперше подумав про це. Точніше, він точно був, але я не пам'ятаю його. Доречніше буде згадати, коли я вперше відчував якісь почуття до іншого хлопця — це було у другому класі. Його звали Антон, він був любимчиком учителів: розумний, ініціативний, встигає і в навчанні, і у спорті. Тоді я ще не визначав свої почуття як закоханість. Просто хотілося бути йому найкращим другом, постійно бути поряд,  навіть бути таким, як він. Пам'ятаю, тоді ж я навчився приховувати свої почуття, не усвідомлюючи, що їх демонстрація може мати негативні наслідки. Ми перестали спілкуватися у шостому класі, коли його родина переїхала в інше місто. Він так і не дізнався про мої почуття.

Вперше освідчився в коханні у 18. Тоді я вже точно усвідомлював свою сексуальність.

Свій вибір я так і не зробив — бо не було жодного вибору. Я просто прийняв себе таким, ким я є.

Прийняти мене таким довелося й моїм батькам. Я вважав, що вони здогадуються про це, але коли сказав їм — виявилося, що ні. Їхня перша реакція була: «Ну і жарти в тебе!». Вони не повірили і не сприйняли моє зізнання серйозно. Казали, що це мине, що це чийсь вплив, навіть що це — мода. Я тоді дуже засмутився. Але зараз, вислухавши безліч історій від друзів та знайомих,  я розумію, що насправді, мені дуже пощастило. Батьки не відвернулися від мене, не змушували звернутися до лікаря чи священика. Я думаю, що тоді, у 17, це був ідеальний момент розказати про себе, уникнути майбутніх незручних запитань про відсутність дівчини. Виходить, я знав своїх батьків краще, ніж вони мене.

Сьогодні цієї теми ми просто не торкаємося.

Це не єдиний камінг-аут у моєму житті. Їх було безліч. В університеті я почувався максимально відкритим у цьому плані — у групі всі про мене знали, студенти з потоку. Думаю, і деякі викладачі знали. Ніхто не ставив мені незручних запитань, не було агресії й ненависті. Ну, майже. Це «майже» настільки незначне, що про нього не варто й згадувати.

Сьогодні, працюючи з людьми різного віку та соціального статусу, я поводжуся закрито. У мене немає «підсадної» дівчини, яка б зображала мою кохану. Але при цьому я відчуваю гетеронормативність — це змушує уникати певних ситуацій чи запитань. Хочу, щоб моїм колегам було просто байдуже до мого особистого життя.

Я ніколи прямо не стикався з реальними проявами гомофобії. Образливі репліки чи жарти доводилося чути (переважно у школі, й, думаю, це були просто образи, а не ненависть через інакшість), але я не назву прикладів, про які можна згадати, як про щось справді жахливе, що залишило спогад на все життя.

І хоча сьогодні в Україні ми, вочевидь, все ж не можемо говорити про високий рівень толерантності чи рівні права для всіх людей, незалежно від їхньої сексуальної орієнтації чи ґендерної ідентичності, я помічаю зрушення у позитивному напрямку. Поки що вони декларативні («дивіться, у нас поліція охороняє геїв»), але дуже хочу, щоб вони стали реальними. Щоб вони відбулися і у світогляді людей, і у соціальній площині. Щоб не було саме одностатевих шлюбів – а були шлюби для всіх людей. Щоб кожна пара, яка справді бажає мати дітей, могла виховувати нащадків.

Але і зараз я почуваюся щасливим. У мене є хлопець, ми любимо один одного.

Думаю, що не існує іншого моменту, крім теперішнього. Саме тому, відчуваючи любов, я щасливий — зараз, у цій країні, розповідаючи вам про себе.