Pages Menu Запорожский областной благотворительный фонд «Гендер Зед»
TwitterRssFacebook
Categories Menu

22.12.2018

Небезпечний притулок: як живуть ЛГБТ-біженці в Берліні

У Берліні розташований найбільший гуртожиток ЛГБТ-біженців у Німеччині. Третина мешканців — вихідці зі Східної Європи. Багато з них кажуть про відчуття, ніби їх кинули напризволяще. Чому — в репортажі DW.

Стіна в одній з кімнат гуртожитку. Напис на плакаті: Пишаюсь бути ЛГБТ-мігрантом/мігранткою

Стіна в одній з кімнат гуртожитку для ЛГБТ-біженців. Напис на плакаті: "Пишаюсь бути ЛГБТ-мігрантом/мігранткою

"

До того, як їй виповнилось 30, Вероніка (у паспорті якої — чоловіче ім’я) жила в Україні — спочатку в Херсоні. Коли місцеві телевізійники зняли про неї репортаж, суспільна увага переросла в нестерпні цькування. Довелось перебратись до Миколаєва. Аби не лише почуватись, а й виглядати як жінка, Вероніка вирішила самостійно вдатись до корекції статі - тобто, приймати гормональні препарати. Вона зізнається: через безгрошів'я була змушена обрати найдешевший. Його використовують ветеринари. Після кожної ін'єкції піднімалась висока температура, починалась блювота, а шкіра жовтіла.

Шлях Вероніки з Херсона в Берлін

Певний час Вероніка мешкала в Києві, а останні місяці перед від'їздом до Німеччини провела в селі — в «сараї», куди її пустили пожити знайомі. Вони ж купили їй квиток на автобус Київ-Кельн. На той час європейські кордони для українців були вже відкриті — почав діяти довгоочікуваний безвіз.

У 2017-му році Вероніка вирушила до Німеччини. Не доїхавши до Кельна, інтуїтивно вийшла з автобуса в Берліні - і подалась шукати поліцію. Незнайомець підвіз її до поліцейської дільниці, а там їй видали проїзний квиток і карту міста. Жінку скерували до табору для первинного прийому біженців, розташованого в закритому десять років тому берлінському аеропорті Темпельгоф. Там вона провела три дні.

Далі Вероніку перемістили до нового гуртожитку для ЛГБТ-біженців у Берліні, де вона залишається й зараз. Наприкінці жовтня цього року на Вероніку напали в гуртожитку й побили. Тепер вона уникає зустрічей з кривдниками, не заходить на поверх, де вони мешкають і не користується ліфтом. Після цього випадку її друзі організували ініціативну групу з боротьби проти дискримінації.

 

«Постгендерний мир» у гуртожитку

У берлінському гуртожитку для ЛГБТ-біженців мешкає 125 осіб. Якщо не брати до уваги кілька приватних ініціатив, у Німеччині це єдина установа подібного роду. Він почав діяти з 2016 року з метою захисту ЛГБТ-біженців від насильства - зокрема, і з боку інших груп мігрантів. На вигляд це сучасна шестиповерхова будівля, що нагадує звичайний житловий будинок у стилі популярного нині мінімалізму. На вході сидять «охоронці» — кілька літніх людей, схожих на звичайних консьєржів-пенсіонерів.

Гостям видають паперовий номерок — на виході його слід повернути. З вікон гуртожитку відкривається вид на пустище. Але вже за кілька кроків звідси працюють бари, ресторанчики, арабські овочеві лавки. В адміністрації гуртожитку зазначають: близько третини постояльців гуртожитку — біженці з пострадянських країн. Москва, Київ, Кишинів. Саме всередині цієї групи й точиться більшість конфліктів.

«Я звідси поїду, лише коли тут буде повалено патріархат і настане постгендерний мир. У нашій общазі він просто має настати. Коли я хоч трохи розрулю цей п *****, тоді я вільний», — каже Алік, невисокий , коротко стрижений хлопець у чорному одязі (виглядає він як чоловік, та сам себе чоловіком не вважає, відкидаючи бінарну ідентичність). Зі слів Аліка, в гуртожитку є цілий букет забобонів — трансфобія, расизм, ейблізм (вороже ставлення до людей з інвалідністю. - Ред.), мізогінія. «До того ж, тут є ще й „русский мир“. „Русский мир“ знаходить жертву і цькує її, бо „русскому миру“ тут дуже нудно», — додає він.

На думку Аліка, часом досвід переслідувань, яких зазнавали ЛГБТ-біженці на батьківщині, трансформується не в солідарність і співчуття, а в їхню цілковиту протилежність. «Люди транслюють, що вони можуть. Вочевидь, іншого вони не вміють», — каже він, змальовуючи поведінку жителів гуртожитку, які в Берліні перетворилися з жертв на нападників.

Кінець мігрантської ейфорії

«На початку, коли залишаєш свою країну, тебе охоплює ейфорія. Тебе годують в їдальні. Вау! Ти маєш власне ліжко. Вау! А тоді починаються проблеми зі статусом, уперше відчуваєш мігрантофобію і свою безпорадність», — ділиться Лев, ще один мешканець гуртожитку. Розгляд справ ЛГБТ-біженців тягнеться роками, зазвичай перше рішення про надання притулку виявляється негативним, тож далі заявники подають апеляцію.

Алік у кімнаті гуртожитку

Навіть потрапивши до Німеччини та маючи дах над головою, неможливо розслабитись — до отримання законного статусу минають, у кращому випадку, місяці, а «відмовників» поліція депортує просто з гуртожитку. Усе це, зі слів мешканців, не покращує психічного стану. «Звичайно, ми чутливі. А з чого нам не бути чутливими? Тут спеціальний гуртожиток для людей, що потребують особливого захисту — для чутливих людей. Ну гаразд, я товстошкірий і мозолястий, а Вероніку ледве до суїциду не довели», — розповідає Алік.

Насилля не уникнути?

«Так, звісно. І, виходячи з наявних умов, цього не уникнути», — так директор гуртожитку Антьє Саноґо відповідає на пряме запитання, чи трапляються тут випадки насильства. З її слів, цей гуртожиток за своїм статусом і фінансуванням нічим не відрізняється від інших гуртожитків для біженців. І проблеми тут є такі ж, як і скрізь.

 

«Людям бракує місця, особистого простору, вони позбавлені права самостійно приймати рішення. Стрес, конфлікти, зіткнення різних інтересів. Усім доводиться ділити кімнати з абсолютно чужими людьми», — пояснює директорка. Вихід вона бачить у тому, аби біженці якомога швидше залишали гуртожиток, влаштовуючись на приватні квартири. «Але і це складно, адже в Берліні нелегко знайти житло, а справи біженців розглядаються дуже довго», — визнає Саноґо.

Судячи з реакції керівництва гуртожитку, воно розглядає побиття Вероніки як побутовий конфлікт, обумовлений об'єктивними факторами — брак місця, важкі умови життя. Ініціативна група з боротьби проти дискримінації вважає, що дівчина стала жертвою трансфобії, що процвітає в суспільстві, нетерпимості, цькування слабкого — і це системне явище, з яким слід боротись.

Ані ініціативна група, ані керівництво гуртожитку не мають чіткого плану оздоровлення атмосфери, в якій біженці перебувають щодня. «Необхідно заборонити висловлювання, сповнені ненависті. Як з алкоголем — він тут офіційно заборонений, при цьому всі п'ють пиво, але змушені це бодай приховувати. Крім того, я б раз на тиждень організував лекцію про ненасильницьке спілкування», — розмірковує Алік.

Наразі борці проти дискримінації домагаються можливості перевести постраждалих до інших кімнат і налагодити хоч якийсь контакт з керівництвом гуртожитку. «Маємо тут маленьку декоративну батьківщину. Не той великий злий світ, а іграшковий. Тут усе іграшкове: іграшкові гомофоби, іграшкові трансфоби. Б'ють людей по-справжньому, а все решта — як у дитсадку. Але поки я не переможу цього дракона, я не поїду. Я втік з Молдови, в принципі, від цього ж. Куди ж мені тікати звідси?», — каже на прощання Алік.