Pages Menu Запорожский областной благотворительный фонд «Гендер Зед»
TwitterRssFacebook
Categories Menu

29.12.2016

«Ти увійшов у мене, наче спис»: топ-5 українських еротичних книжок

«Справжньої еротики нині в літературі малувато, і на це нема ради, окрім як передруковувати стару добру класику початку 1990-х. В якій, згадаймо, Винничук і Позаяк, Покальчук і Забужко, Подерв’янський і Андрухович з єдиною на той час негритянкою в душі гуртожитку. Сьогодні ця дражлива тема, освячена ще Котляревським, не витримує жанрового тиску, або виступаючи на актуальний захист дискримінованих груп, або цілком архаїчно плентаючись у борозні класичного стилю. Аж ніяк її, ясний май, не псуючи, але й орючи не так глибоко, як того хотілося б нашій вічно юній Пані Літературі» — пише Ігор Бондар-Терещенко – публіцист, арт-критик, спеціально для ВСВІТІ.

Юрко Позаяк. Шедеври. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА

 


Сьогоднішнє перевидання класичних «Шедеврів» Юрка Позаяка вже не нагадує їхню появу в тілі колективної збірки гурту «Пропала грамота» у 1997-му році. І «тілесна» згадка тут не лише до того, що на той час ця книжка сусідувала у гуртожитських тумбочках із ксерокопіями «Тропіка Раку» Міллера і «Москвою-Пєтушками» Єрофеєва. До того ж, таке вульгарне сусідство не відлякувало автора, якого життя повсякчас ставило в інакший контекст. Попри те, що левина частка Позаякових віршів сприймається, як жартівлива творчість, а самого його називали порнографом і ренегатом від поезії, проте, закриваючи автору дозволили стати кандидатом наук. А пізніше – ще й писати вірші у посольстві Сербії та Хорватії. А далі взагалі стати послом Тобто в пантеон сучасних класиків він увійшов з більшим драйвом, ніж його ліричний герой. Пригадуєте? «Ти увійшов у мене, наче спис. / Й обвис…». І так само, як у випадку з «гаремною» стилізацією, навіть сороміцькі вірші у цій збірці імітують старозавітний стиль українського письменства. «Співа соловейко, / Бо хоче самку, / Тільце гаряче, / Серденько б”ється! – / Мудрий, прекрасний / Закон природи: / Хто не співає, / Той не …….» Але варто додати, що поезія цього автора таки встигла побувати підпільною лектурою – до того моменту, коли їх стали видавати як треба: з коментарями і передмовами.

Юрій Винничук. Житіє гаремноє. – Х.: Фоліо


Коли цей скандальний твір починав друкуватися в легендарній газеті «Post-Поступ», українська література тільки входила в період постмодерністської гри і містифікації. І не дивно, що реакція на «плюндрування національної цноти» була відповідною і в самій Україні, і за її межами. Місцевий Союз українок погрожував судом, діаспорні читачі масово зрікалися передплати на журнал «Сучасність», де публікувалися не менш скандальні «Рекреації» Юрка Андруховича, а дехто навіть збирався вкоротити собі віку через таку ганьбу. «Пане Винничук, – писали до автора «Житія гаремного», – прочитавши в газеті «Post-Поступ» в рубриці «Школа кохання» Вашу публікацію «Житіє гаремноє», ми були до болю вражені цим блюзнірством». Воно й не дивно, адже цей твір про бідну українську полонянку, Настю Лісовську з Рогатина, що звалася Роксолана, був рясно ілюстрований сценами «розгнузданого», як на цнотливого пострадянського українця, сексу в усіх можливих (і неможливих) ракурсах, позах і позиціях. Який, додамно, безсоромно прозирав навіть крізь кучерявий стиль початку ХVІІІ століття. «Єднак кгди дістав мій поцілунок, руки не забрав, а ліг на мене і там, де хвилю перед тим була єго рука, об’явилося коліно, а зачало ґвалтовне розсувати мі стегна. Я-м ся боронила, вигукуючи: – Ох, ні… не можна… благаю… Леч він тоє пускав повз вуха і такой розмістився межи моїми ногами. Тепер юж без жадних зусиль розкрочив мя на цілу широкість. Далій взяв мою долоню і опустив собі до живота, охоплюючи моїми пальцями той величний ключ, которий націлений був у браму розкошей». З часом цей хрестоматійний текст посів місце «українського Декамерону», а його автор здобув славу неперевершеного містифікатора свого часу.

Юрій Ярема. Тепло його долонь. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко


«Тепло його картин» – такою зазвичай буває безпрограшна назва до статті про будь-якого художника. Аж тут раптом «долоні» замість «картин», але усмішка ще не сповзає з уст читача, бо про «його долоні» може написати дівчина, чи не так? На жаль, ні. Точніше, жалю через вихід друком роману Юрія Яреми – жодного, оскільки переборює цікавість і «заборонена любов» не так до волохатого ближнього, як до того, що обіцяє нам автор. А саме – «розрити ще невідому «копальню» – квір-літературу, донести до читача та суспільства правду про жорстокі реалії сучасного пострадянського мислення та висвітлити відсутність різниці між двома світами – «straight» і «gay». Хай там як, але цікавості не позичати також юним героям роману з такими старорежимними іменами Остап і Рома, що аж не цікаво розкривати «копальню», аби зрозуміти, яка між ними «різниця», і хто до якого світу належить. Тішить, однак, що модус розмов між ними так само старий як світ (тобто давно відомий нам з не менш «первісного» твору про цей самий квір, от лишень перекладний, з братської гей-культури, а саме – «Хтивня» Міхала Вітковського (Нора-Друк, 2006): «- Ти чув, що Олег покинув свого «купідона»? – зненацька спитав Рома. – Отакої! Що ж трапилося? – Кажуть, ніби Назар поцілував його на роботі, коли заносив коханому обід. Поцілунок побачив шеф. І пішло-поїхало. Всі швидко про все дізналися, завелися плітки. Та й стрьомно у нас проявляти свої почуття – потім на вулиці зловлять і зуби будеш збирати, – хлопець важко зітхнув – Бодай тим пліткарям! Невже через них тепер розлучаються?! – зирнув здивовано Остап».

Любомир Т. Винник. У затінку Венери. – Тернопіль: Крок


Трохи поближче, а саме до Швейцарії – з рідної Івано-Франківщини, де він сумирно працював у газеті «Радянська Верховина» – доля занесла автора збірки еротичних новел «У затінку Венери» Любомира Т. Винника (Тернопіль: Крок). І хоч мова у нього так само народна, з «мештами» і «ґратулюю», але принаймні без «шаріков» з «сільодками». Можливо, це через те, що все тут про кохання, а коли доходить до еротики, то високий національно-патріотичний регістр не дає сфальшивити обивательську ноту. Словом, маємо щось на зразок чергової фальсифікації Юрка Винничука, але цілком серйозно. Тобто у такій непідробній стилістиці, яку довго вважаєш за черговий злий жарт автора «Житія гаремного». Мабуть, тому що спочатку «хлопець цупко присмоктався в тремтячі губи дівчини, однією рукою охопив її тонку талію, другу по¬клав на випуклі півкулі сідниць, і Оксана стрепенулась від цього зближення, відчуваючи, як тепло його долоні помандрувало аж між її стегна», а потім знову низова культура Швейка. «Нахилився, хвацько відірвав дівчину від землі. – Ой, а ти є в-в-вагоміша, як на то виглядаєш… Зачекай, мушу тебе ще краще обхопити… Зараз-з-ззз…. Вдалося! Він двигнув її, зробив крок до перелазу і… з його заду вирвався потужний постріл, який вібруючою луною рознісся на весь сад. Оксані здалося, що на мить навіть вщух солов’їний спів».

Михайло Юдовський. Богиня. – Х.: Фабула


У цій книжці київського прозаїка, поета та популярного блогера, який мешкає в Німеччині, зібрані оповідання різних років та повість-притча «Історія однієї мавпи». Відвертої еротики тут небагато, вона ситуативна, як ерогенна атмосфера веселих пиятик і залицянь. І все воно, немов у міському романсі – не варте питання про те, чи буде це читатися (і носитися – в повітрі, і взагалі), оскільки це, безумовно, варто читати. Хоча б для того, щоб переконатися, що, навіть виїжджаючи далеко, ми як і раніше, беремо з собою самих себе, і який-небудь «Стьопа Мужеракі, напівгрек-напівнімець, перенесений з казахських степів на рейнські береги», можливо, чекає на вас за рогом вашого робочого селища, та тільки ви його не помічаєте. А ось варто лише йому, а також іншим героям екзотичної (і еротичної) зовнішності й долі опинитися під прицілом і прижмуром автора «Богині», як ситуація різко змінюється. Ну, наче в оповіданні самого Юдовського. «- Жінка – завжди жінка, — пояснював Каха. — А чоловік – завжди поет. Якщо жінка некрасива – він додумає їй красу. Якщо дурна – він додумає їй розум. Навіть якщо вона однонога, він додумає їй… – Другу ногу? – з іронією перепитував я. – Кріла, — відповідав Каха. — Як у янгола». Не дивно, що оповідання з цієї збірки друкувалися в перекладах в Німеччині, Великобританії, Фінляндії, Ізраїлі, Австралії та США. Тепер ось, в оригіналі, вони приїхали до нас.