Однак, історія нашої країни каже нам протилежне. Про це ми говорили під час нашого прямого ефіру з блогеркою Вікторією Дубінець. Ось про що вона нам розказала.
Дійсно, історія українського фемінізму доволі унікальна, адже його зародження відбувалося у літературних колах. Так, прагматичний фемінізм як ідею жіночого руху запропонувала Наталя Кобринська наприкінці ХІХ століття. Він фактично означав оборону українськими жінками насамперед своїх національних прав (права на національне самовизначення в складі імперських держав), а вже опісля – жіночих прав.
Такий практичний підхід до фемінізму типовий для багатьох народів Центрально-Східної Європи із бездержавним статусом. І такими ідеями послугувалися українські феміністки того часу.
Ольга Кобилянська та Леся Українка – дві жінки, у яких уживаються такі ідентичності, як письменниці, феміністки та українки.
Твори Ольги Кобилянської занурюються у психологію жінки, жіночі персонажки розкриваються різними, сильними, рішучими та такими, що активно приймають рішення. Чоловічі персонажі у більш пізніх повістях 1910-х, навпаки, були уособленням слабкості. Ця слабкість пов’язується з традиційною українською староосвітністю, патріархальністю і консерватизмом.
У творах Лесі Українки відбувалося докорінне руйнування патріархального устрою. Це кидало виклик традиційним стереотипам щодо дійової особи, ситуації, місця дії і навіть сюжету та плану оповідання. Письменниця грала із гендерними очікуваннями, як, наприклад в діалозі «Прощання»: «Вона» – логічна і спокійна, «Він» – нераціональний та емоційний.
І при цьому Леся вірила у важливість національних ідей: «Жінка – українка та її діяльність на полі національного відродження».
Феміністкам того часу доводилося ставити національними питання вище: спочатку досягати незалежності чи національної самоідентифікації і вже потім прав для жінок✊
Більше про фемінізм та націоналізм, а також історію українського фемінізму у нашому збереженому етері з Вікою Дубінець.