Українські ЛГБТ+ пари не можуть узаконити свої стосунки, навідати одне одного у реанімації, зареєструвати права на дитину партнера або партнерки. Законодавчо закріпити їхні відносини має ЗУ «Про цивільне партнерство», проєкт якого ще три роки тому мав розробити Кабінет Міністрів України. Однак, помітних кроків у цьому напрямку не було зроблено до сьогодні. Які обставини визначають розробку й ухвалення цього законопроєкту та що стоїть на заваді?

 

ЛГБТ+ рух у Європі: кроки вперед та назад

У грудні 2020 року парламент Швейцарії ухвалив закон про «шлюб для всіх», а відтак, країна стала тридцятою у світі державою, що легалізувала реєстрацію стосунків між партнер(к)ами однієї документальної статі.

Раніше, цього ж місяця, Національна асамблея Угорщини ухвалила закон, який фактично забороняє всиновлення дітей одностатевими парами. Згідно з новими нормами конституції, всиновлення доступне лише для одружених та, за наявності спеціального дозволу від держави, самотніх осіб. Оскільки одностатевий шлюб в Угорщині заборонений (дозволене, однак, реєстроване партнерство), а необхідне схвалення надаватиме міністерка сімейних справ, яка пропагує консервативну модель традиційної сім’ї, ЛГБТ-пари більше не зможуть ставати батьками завдяки механізму, коли дитину всиновлює лише один із партнерів.

Погіршення прав людини до ЛГБТ+ спільноти у нашого західного сусіда – не виняток серед країн Європи. Попри загальний прогрес у регіоні, в окремих державах помітні й суттєві негативні тенденції. Про це йдеться в опитуванні FRA – Агенції ЄС з питань основних прав людини, опублікованому у травні 2020 року. Дослідження провели серед рекордних 140 тисяч представників ЛГБТ+ у 27 країнах ЄС, а також Великій Британії, Сербії та Північній Македонії.

У Польщі та Франції більшість респондентів заявили, що нетерпимість до ЛГБТ+ спільноти в їхніх країнах зросла (68% та 54% відповідно). Загалом, шість із десяти опитаних уникають триматися за руки з партнером у публічних місцях задля власної безпеки.

Ці факти демонструють, що навіть у демократичних країнах, де ЛГБТ+ рух вже досяг певних позитивних змін, боротьба за рівність прав продовжується. Однак наявність цих змін у консервативних та релігійних суспільствах дає надію, що з часом вони стануть можливими і в Україні.

 

Засуджувати не можна підтримати: реалії ЛГБТ+ спільноти в Україні

Життя ЛГБТ+ спільноти в Україні досі визначається упередженнями правового та соціального характеру. Її представники та представниці регулярно потерпають від фізичного та психологічного насильства, дискримінації, нетерпимого й байдужого ставлення правоохоронців, ворожості церкви та нетерпимості українського суспільства в цілому.

Так, соціологічне опитування, проведене у 2016 році Київським міжнародним інститутом соціології на замовлення правозахисного ЛГБТ Центру «Наш світ», показало, що 60% українців ставляться до ЛГБТ людей негативно, і лише 4% – позитивно; 45% вважають, що мають існувати певні обмеження їхніх прав. Безумовно, ці цифри навряд чи залишаються незмінними сьогодні. Все ж, лише з січня по серпень 2019 року було зафіксовано 279 випадків дій на ґрунті гомофобії та трансфобії, дискримінації та інших порушень прав ЛГБТ+. За перші вісім місяців цього року задокументованими є 108 таких випадків, оскільки внаслідок пандемії коронавірусу масові заходи не проводяться, а часто саме на них мішенню стають ЛГБТ+ та їхні союзники та союзниці.

Образи, погрози, цькування, насильство, блокування та напади на ЛГБТ-акції та організації, пошкодження їхнього майна, здирництво, шантаж та навіть вбивства на ґрунті ненависті задокументовані у звітах про становище ЛГБТ в Україні моніторингової мережі Центру «Наш світ».

«Вбивства можуть статися, наприклад, в результаті сварки між знайомими через сексуальну орієнтацію когось з них», –розповідає експерт Центру Андрій Кравчук. «Також трапляються вбивства з корисливими мотивами, коли, призначивши побачення, людина запрошує до себе незнайомця, який виявляється злочинцем», – додає експерт.

Злочином на ґрунті ненависті є будь-яке кримінальне правопорушення, мотивом якого є нетерпимість до тієї чи іншої ознаки особи або її належність до тієї чи іншої соціальної, етнічної, релігійної тощо групи, спільноти. Втім, механізм притягнення до відповідальності саме за злочини на ґрунті ненависті в Україні неврегульований. Стаття 161 Кримінального кодексу України («Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками»), у випадках порушень прав ЛГБТ+ людей не працює. Про це каже громадська активістка Софія Лапіна.

«Довести, що людину побили на вулиці не просто, щоб забрати гаманець, а через те, що вона – гей чи лесбійка, практично неможливо», – переконує правозахисниця.

 

«Правильні» та «неправильні» сім’ї

Крім безпеки, ще одне гостре питання для ЛГБТ+ – проблема нерівності прав. Лесбійські та гей-пари не можуть узаконити свої стосунки, не мають спільних сумісних майнових прав, не можуть усиновити дітей, зареєструвати права на дитину партнера, яку виховують разом.

Стаття 21 Сімейного кодексу України визначає шлюб як «сімейний союз жінки та чоловіка», таким чином унеможливлюючи укладення шлюбу між людьми однієї статі.

«ЛГБТ-сім’ї в Україні позбавлені елементарних базових прав, які мають подружжя», – розповідає Софія Лапіна. «Зокрема, в медичній сфері їм недоступні сімейні страхування, відвідування в лікарні, в реанімації, а коли партер чи партнерка помирають – право розпоряджатися їхнім тілом та останньою волею», – додає активістка.

У 2017 році Центр «Наш світ» провів онлайн-опитування серед понад півтори тисячі представників та представниць української ЛГБТ+ спільноти, з’ясовуючи, зокрема, як такі пари вирішують проблеми, спричинені дискримінацією їхніх стосунків українським законодавством.

За результатами опитування, майже третина від загальної кількості респондентів шукали можливості, передбачені в українському законодавстві, хоча це потребувало більше часу і коштувало дорожче.

Свіжим прикладом цього може бути приватний договір, укладений між двома киянками у листопаді 2020 року. Цей документ надав жінкам певну частину прав подружжя, регулюючи надбання спільного майна та спрощуючи шлях одна до одної в реанімацію або в СІЗО. Проте визнати киянок сім’єю на законодавчому рівні такий договір не може.

Ще 22,5% респондентів та респонденток змушені були вдаватися до незаконних методів вирішення проблем, викликаних дискримінацією. Так, часто навідати свого партнера чи партнерку у реанімації ЛГБТ+ пари можуть лише давши хабаря медичному персоналу.

59,1% респондентів та респонденток мирилися з неможливістю вирішити проблему – навіть на шкоду власним інтересам.

І хоч це опитування, як зазначають самі автори, не є репрезентативним, оскільки було проведене серед відкритіших та соціально активніших членів спільноти, воно все ж демонструє гостру потребу вирішення питання легалізації одностатевих сімей на законодавчому рівні в Україні.

 

Шлюб та реєстроване партнерство

Сьогодні одностатеві шлюби дозволені у 30 країнах світу. Однак у багатьох державах зареєструвати відносини ЛГБТ+ пари можуть на різних умовах також і завдяки механізмам реєстрованого, домашнього, життєвого партнерства чи цивільного союзу.

Зазвичай шлюб та реєстроване партнерство передбачають майже однакові права та обов’язки. Проте партнерство, як правило, простіше укласти та розірвати. Також цивільним партнерам часто заборонено разом всиновлювати дітей, однак можна узаконити батьківство відносно малюка партнера чи партнерки.

До того ж, іноді гетеросексуальні пари віддають перевагу цивільному партнерству перед традиційним шлюбом через його зручність та сучасність. Так, у Франції у 2014 році було зареєстровано понад 173 тисячі «пактів цивільної солідарності», що становили 77% від укладених у тому ж році шлюбів. 96% пар, які уклали цивільне партнерство, були гетеросексуальними.

У 2018 році партнерство обрали майже 209 тисяч французьких пар.

Зважаючи на консервативність українського суспільства та церкви, легалізація права на реєстрацію стосунків незалежно від статі у нашій державі є ймовірнішою завдяки закону про цивільне партнерство, а не одностатевий шлюб.

 

Перспективи закону про цивільне партнерство в Україні

Український уряд декларує свої добрі наміри, але не робить нічого, щоб їх здійснити.

Так, у 2015 році було ухвалено План  заходів  з  реалізації Національної  стратегії  у  сфері  прав  людини  на  період  до  2020  року, яким передбачалася  розробка  та  подання  на  розгляд  Кабінету  Міністрів  України  законопроєкту  про  легалізацію  в  Україні  зареєстрованого  цивільного  партнерства  для  різностатевих  і  одностатевих  пар  з  урахуванням  майнових  і  немайнових  прав,  зокрема,  володіння  та  наслідування  майна,  утримання  одного  партнера  іншим  в  разі  непрацездатності,  конституційного  права  не свідчити проти свого партнера з терміном виконання до другого кварталу 2017 року. 

Однак жодні зрушення у питанні реєстрованого партнерства не відбулися.

У проєкті нового Плану заходів з  реалізації Національної  стратегії  у  сфері  прав  людини, що діятиме з 2021 року, завдання розробити такий законопроєкт зберігається. Цього разу також визначено виконавця – Міністерство юстиції України.

У найбільшої політсили чинного парламенту – партії «Слуга народу» – єдиної позиції щодо одностатевих шлюбів немає, як ще у 2019 році заявив тодішній голова партії Дмитро Разумков.

У 2020 році народні депутати партії «Слуга народу» висунули певні законодавчі ініціативи на підтримку прав ЛГБТ+ спільноти, а також і низку гомофобних та трансфобних  законопроєктів. Проте Верховна Рада не підтримала жодний із них.

Попри незацікавленість чинної влади, окремі редакцій проєкту ЗУ «Про цивільне партнерство» розроблені вже сьогодні.

Наприклад, законопроєкт експерта Центру «Наш світ» Андрія Кравчука. Створений за данським прикладом, законопроєкт представляє так звану «модель винятків», коли одностатеві пари мають всі права звичайного подружжя, якщо інше не встановлено законом. Перевага такого підходу – закон не потребуватиме редагування після прийняття нових законодавчих  норм, переконує автор.

Іншу версію ЗУ «Про цивільне партнерство» розробили Українська Гельсінська спілка з прав людини (УГСПЛ) і Національний ЧСЧ-консорціум #MSM_PRO, який складається з трьох організацій:  Альянс.Глобал, Асоціація «ЛІГА» та Гей-Форум України.

Законопроєкт використовує «модель переліку», перераховуючи всі права та обов’язки партнерів / партнерок. Він визначає правовий статус цивільного партнерства як форми сімейних відносин, порядок його державної реєстрації, особисті немайнові та майнові права і обов’язки цивільних партнерів, наслідки державної реєстрації та припинення такого партнерства.

Зокрема, проєкт закону передбачає отримання опікунських прав на дитину партнера чи партнерки.

Проте для того щоб такий законопроєкт не був «похований» у Верховній Раді, ініціювати його має Уряд, переконаний Андрій Кравчук.

Джерело зображення: https://www.ilga-europe.org/rainboweurope/2020

 

Свобода вибору

Згідно з дослідженням незалежної міжнародної неурядової організації ILGA-Europe індекс дотримання прав ЛГБТ-людей у сфері законів та державних політик станом на травень 2020 року в Україні становить 22%. Для порівняння, в Словаччині такий індекс оцінюється у 30%, а в Великій Британії він втричі вищий, ніж у нас.

У Німеччині індекс дотримання прав ЛГБТ-людей становить 51%. Шлюби для людей однієї статі стали можливими у ФРН у 2017 році дозволила одностатеві шлюби. Цим правом вже три роки користуються не лише німецькі одностатеві пари, але й ЛГБТ сім’ї з-за кордону. Зокрема, українці та українки.

ЛГБТ-активіст Стас Міщенко переїхав в Мюнхен чотири роки тому. Після визнання одностатевих шлюбів в Німеччині він одружився з коханим чоловіком. У присутності друзів, родини, та членів церковної спільноти їхній шлюб благословили церемонією в лютеранській церкві.

На відміну від України, тут Стас жодного разу особисто не зіткнувся проявами агресії чи неприйняття:

«Ми можемо з чоловіком вільно йти містом, тримаючись за руки. Ми не мусимо розказувати ніяких історій орендодавцю квартири. Щоб винайняти більше житло, ми написали оголошення у найбільшу баварську газету з нашим фото. Мовляв, ми молода щойно одружена родина. Коли ми розказуємо про сім’ю на роботі, новим сусідам, чи ще комусь – ми повністю відкриті».

Німеччина, як і будь-яка країна, не є стовідсотково позбавленою гомофобії, додає Стас. Трапляються образи, та й  напади на ЛГБТ+ людей. Втім, тут це скоріше винятки, ніж правило.  Законодавство захищає спільноту від дискримінації, її представники та представниці мають майже рівні права. Проте залишаються недопрацювання з процедурою всиновлення, процесом трансгендерного переходу та інтерсекс-проблемами.

Але це – питання часу, переконаний Стас:

«У Німеччині вільно живуть поряд люди з різних країн, різних віросповідань та орієнтацій. Тут зовсім нові для мене відчуття: безпека,  впевненість в собі та в майбутньому, відсутність потреби щось приховувати».

 

Шлях Німеччини до узаконення одностатевий сімей

Попри розквіт ЛГБТ руху в Німеччині наприкінці дев’ятнадцятого – на початку двадцятого століть, жорстоке переслідування гомосексуалів націонал-соціалістами пригнітило активність спільноти на тривалий час. Параграф 175, що криміналізував гомосексуальність, діяв у його нацистській редакції до 1969 року.

Сексуальні стосунки між представниками однієї статі, що досягнули 18 років, були декриміналізовані аж у 1973 році. Повністю славнозвісний параграф 175 скасували у вже об’єднаній Німеччині у 1994-му.

Німецький політик та активіст, який був одним із авторів німецького закону про «шлюб для всіх», Фолькер Бек, згадує, що перший помітний крок до змін німецька ЛГБТ-спільнота зробила у 1992-році.

Тоді, натхненні прийняттям першого у світі закону про реєстроване партнерство у Данії у 1989 році, 250 німецьких пар геїв та лесбійок заявили у місцевих радах про бажання зареєструвати свої стосунки.

«Доти усі протести та масові заходи відбувалися лише у великих містах. Тоді ж люди прочитали у локальній пресі про одностатеві пари у їхніх власних містечках і селах також», – пояснює політик важливість події.

Другим вагомим чинником було прийняття у 2001 році закону про життєве партнерство (німецькою – «Lebenspartnerschaftsgesetz»). Цей закон поклав на зареєстровані одностатеві пари практично всі обов’язки, наявні у шлюбі, однак надав украй мало прав. Через це ЛГБТ+ спільнота Німеччини мала змогу критикувати закон у конституційному суді й серед суспільства загалом. Це наблизило легалізацію «шлюбу для всіх» у 2017 році, переконує його «батько» Фолькер Бек.

Цей закон був прийнятий в останній день чинного тоді парламенту перед літними канікулами. Після тривалих обговорень та гальмувань його прийняття консервативними політиками, автори зупинилися на шлюбі лише для одностатевих пар, намагаючись уникнути відкладення голосування до наступної сесії. Так, закон надає повні права сім’ям лесбійок та геїв, однак не вирішує проблем трансгендерних людей.

«Досягнута рівність – це велика перемога, адже парламент нового скликання з праворадикальною партією «Альтернатива для Німеччини» у складі за наш законопроєкт ймовірно не проголосував би», – наголошує політик, що боровся за право на реєстрацію шлюбів одностатевих пар майже 30 років.

Ще одне досягнення ЛГБТ+ спільноти Німеччини – можливість повінчатися. Гомосексуальність офіційно виключили з переліку гріхів  у німецьких церквах ще у 1991 році.

«Будь-яка любов заслуговує бути прийнятою»,  – пояснює доктор Крістіна-Марія Баммель – старша пасторка евангелістської церкви Берлін-Бранденбург-Сілезької Верхньої Лужиції (нім. – Berlin-Brandenburg-schlesische Oberlausitz). Її протестантська релігійна громада складається приблизно мільйона вірян.

Крістіна-Марія Баммель розповідає, що у її громаді вінчати без упереджень щодо сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичності почали саме перед прийняттям закону «шлюб для всіх». Та все ж багато інших християнських течій Німеччини досі сперечаються про вінчання ЛГБТ+ пар. На аргументи тих, хто згадує критику гомосексуальності у Біблії, старша пасторка відповідає, що там засуджується саме насильство. Вінчання ж благословляє любов.

 

«Содомський гріх» української церкви

В Україні ж церква є одним із найактивніших опонентів ЛГБТ+ руху. І, на відміну від праворадикальних організацій, які часто застосовують фізичне насильство проти спільноти, однак не мають ні соціального, ні політичного впливу, позиція церкви є набагато вагомішою.

«Українські церкви значно консервативніші та реакційніші за своїх західних колег. Через представників у парламенті вони блокують всі наші ініціативи законодавчо покращити ситуацію ЛГБТ+ спільноти в Україні. Зокрема, церкви виступають проти криміналізації злочинів на ґрунті ненависті за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності», – пояснює Андрій Кравчук.

Не можна недооцінювати впливу церкви і на ставлення до спільноти пересічних українців та українок.

Так, у 2018 році предстоятель УПЦ Московського патріархату Онуфрій звернувся до Київської міської влади з проханням заборонити проведення Маршу Рівності. КиївПрайд Онуфрій назвав публічною та відвертою пропагандою гріха, зокрема статевих збочень. «Священне Писання рішуче засуджує содомський гріх та будь-які інші протиприродні відхилення», – наголошував він у зверненні.

У 2019 році вже глава ПЦУ Епіфаній назвав теми ЛГБТ та гендеру «нав’язаними Заходом» й додав, що ЛГБТ-люди «займаються гріхом».

У березні 2020 року почесний патріарх ПЦУ Філарет у інтерв’ю заявив, що пандемія COVID-19 стала «карою божою» за одностатеві шлюби.

Такі вислови з вуст релігійних лідерів є дуже небезпечними, адже можуть призвести до збільшення нападів, агресії, дискримінації та схвалення насильства.

«Сьогодні ставлення до ЛГБТ+ у сучасному християнстві набуло більшого значення, ніж навіть віра у бога. Наші християни готові змиритися з поширенням атеїзму, але дуже проти зміни значення слова «шлюб», яке нібито є основою їх віровчення», – розповідає Андрій Кравчук.

Все ж, правозахисник сподівається, що за поступової зміни суспільства, церква зміниться разом із ним.

 

Права людини і суд

Звичайно, реалії Німеччини відрізняються від українських. Проте позитивні зрушення у Східній Європі демонструють зміни у суспільствах, більш схожих до нашого.

Серед останніх обнадійливих подій Андрій Кравчук називає розгляд Європейським судом з прав людини позовів одностатевих пар проти держав нашого регіону через відсутність будь-яких форм реєстрації одностатевий стосунків. Наприклад, проти Румунії та Польщі.

Суд у цих справах може тривати кілька років, однак його рішення матиме величезний вплив на становище ЛГБТ+ спільноти в усій Східній Європі, й в Україні також, наголошує правозахисник.

Важливим тут є непрямий влив рішення ЄСПЛ. Цей міжнародний судовий орган встановлює, чи була порушена Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод і, якщо так, визначає суму відшкодування державою через порушення. Тобто, суд констатує існування правової проблеми та рекомендує державі здійснити кроки до її вирішення. Втім, після такого рішення до ЄСПЛ можуть звернутися й інші одностатеві пари з тієї ж держави, і, у разі аналогічної ситуації, рішення органу має бути відповідним.

Після того, як ЄСПЛ підтвердив такі порушення у законодавчих системах Греції та Італії, уряди цих держав перестали ігнорувати проблему та прийняли закони про одностатеве партнерство, щоб уникнути шкоди репутації та виплат компенсацій. І, хоч фактично більшість населення не підтримувала реєстрацію стосунків ЛГБТ сімей, нові законодавчі норми вирішили існуючі проблеми та не створили нових.

Варто зауважити, що ЄСПЛ звертає увагу на політичну ситуацію у країні, тобто аналізує, чи є суспільство дозрілим до певних рішень. Однак, якщо позови проти наших сусідів розвиватимуться схожим чином, ймовірно, через певний час ЄСПЛ розгляне і справи одностатевих пар проти України, що чекають своєї черги вже кілька років.

 

Питання рівності

Кількість зафіксованих порушень прав учасників спільноти безперервно зростає в останні роки. Однак це не означає стрімкого зростання порушень прав ЛГБТ+ в країні. Це відображає зростання усвідомлення своєї людської гідності в ЛГБТ+-середовищі, поступовий перехід від мовчання з приводу порушення прав до активної протидії.

Правозахисні акції порушують питання рівності прав, створюють резонанс, стають каталізатором, що сприяє переоцінюванню суспільством ставлення до ЛГБТ+.

Разом із законодавчими ініціативами це уможливлює зміни, що вкрай необхідні для України на шляху до демократичних реформ, для держави, де всі люди рівні, а їх права гарантуються законом.

 

Цей матеріал підготовлено в рамках проєкту «Висвітлення ЛГБТ-питань у транснаціональній журналістиці» за підтримки «Програми Східного партнерства» Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.

 

Оксана Чорна

Журналістка, студентка Магістерської програми Демократичних досліджень в Університеті Регенсбурга