Цієї неділі в столиці в рамках тижня міжнародного ЛГБТ-форуму “КиївПрайд2016” відбудеться щорічний Марш рівності – представники гей-спільноти пройдуть по головній вулиці країни на підтримку своїх прав і свобод. Однак захід, як і в минулому році, навряд чи пройде тихо — нагадаємо, в 2015-му радикали напали на учасників маршу і побили багатьох людей — низка радикальних організацій вже заявили про намір блокувати марш, і тепер народ боїться повторення торішнього сценарію. Про це пише портал Newsru.ua.
Найбільш затятими противниками маршу традиційно виступили представники радикальних рухів. У “Правому секторі” заявили, що “вважають це аморальне і непристойне дію ляпасом усім фронтовикам”. “Не треба підміняти поняття європейських цінностей — Європа не вся однорідна. У Польщі та в країнах Балтики такі марші не проводять. Ми докладемо всіх зусиль, щоб не допустити мітингу. Звісно, вбивати і бити нікого не будемо, але діяти будемо силовими методами — якими, поки що секрет”, — заявив спікер ПС Артем Скоропадський.
Учасники Маршу готові відстоювати свої права. “Цей марш не за сексуальну орієнтацію, він за свободу самовираження. У нас немає прав, які для багатьох звичні. Наприклад, якщо з моїм партнером щось трапиться, мене не пустять до нього в лікарню, або якщо він буде непритомний — у мене не буде права на рішення, також я не маю права на спадщину, і можу опинитися на вулиці. У правовій державі такого бути не повинно”, — пояснив Зорян Кісь, координатор проектів Freedom House.
Не всі ветерани війни згодні з риторикою радикалів — багато бійців, які воювали на Донбасі, відкрито виступили на підтримку Маршу. “Напевно, ні для кого не секрет, що багато ветеранів традиційної орієнтації не тільки підтримують сімейні цінності, а й поважають свободу інших. Навіть не підтримуючи погляди ЛГБТ-спільноти, ми готові відстоювати їхнє право на безпеку в центрі Києва. Тому ми вийдемо і будемо поруч з маршем на випадок провокацій”, — обіцяє кіборг Максим Музика.
Допомагати зголосилися не лише активісти, а й багато гетеросексуальних українців. “Я не знаю нікого з організаторів і учасників. Але пам’ятаю криваве місиво торік, і для мене це був шок. Люди в сучасному суспільстві мають право бути собою. Так що в цьому році я запропонував друзям з секції кікбоксингу зібратися і стежити за тим, щоб не було заварушки, а якщо вона трапиться — будемо допомагати активістам безпечно покинути Марш”, — розповів киянин Владислав Бовсуновський.
Тим часом у Нацполіції заявили: щодо провокаторів будуть діяти жорстко. “Ми не допустимо провокацій. Щоб ті люди, які не хочуть, щоб наша країна була серед цивілізованих країн, їх не вчинили”, — заявила глава відомства Хатія Деканоїдзе. Активісти розповіли нам, що в цьому році вони отримали хорошу підтримку від місцевої влади і розробляли стратегію захисту разом: “На відміну від минулого року, в неділю охороняти будуть не тільки саму колону, а й підходи до неї. Адже торік саме так відловлювали і били активістів”, — розповідали співрозмовники. За їхніми словами, учасники маршу озброюватися не збираються, але на агресію готові відповісти — перед заходом вони проходять спеціальні тренування із самооборони.
За словами політологів, в цьому році на тлі безвізового режиму, що “маячить” для України, як ніколи важливо провести цей марш гідно. “Це для нас питання іміджу — показати, наскільки наша країна готова бути ліберальною. Якщо все пройде добре — це буде величезним плюсом, а в разі конфлікту — укотре вдарить по Україні в очах європейців. Тому, ймовірно, так активно взялася за безпеку маршу і влада”, — вважає політолог Вадим Карасьов.
Крім того, за словами Зоряна Кіся, спокій на марші важливий для проведення “Євробачення-2017”: “Серед глядачів цього конкурсу багато представників ЛГБТ, і дуже важливо їм показати, що до нас можна їхати”.
“Мені відверто наплювати на геїв, але…”. Саме такими словами починаються багато постів і коментарі в Facebook. Після “але” зазвичай йде щось на зразок “їх ніхто не утискає”, “чому вони повинні виносити це напоказ”, “нехай роблять це вдома”. Тут і починаються основні нестиковки.
Мабуть, найпопулярніший стереотип в українському суспільстві, що стосується ЛГБТ – “їх ніхто не утискає”. Дивно, чи не так? Адже зазвичай люди, яких ніхто ні в чому не обмежує, не виходять на вулиці — у них просто немає в цьому потреби. Говорити про свої проблеми доводиться тим, у кого вони є. Саме тому на мітинги виходили шахтарі, чорнобильці, вчителі, члени багатодітних сімей та інші окремо взяті групи населення. Просто нагадати, що вони існують. Може, не зовсім коректно порівнювати орієнтацію і професію, але я просто хочу показати, що справа не в цьому — труднощі можуть виникнути незалежно від того, хто ти, пише Олександра Горчинська у видання “Новое время”.
Далі зазвичай ставлять питання: а в чому їх все-таки обмежують? Щоб знайти відповідь, просто уявіть, що вас обіцяють перетворити на криваву кашу за те, що ви вийдете з друзями на мирний марш. Без зброї і палаючих покришок, між іншим. Здається, ми воювали за свободу і демократію, а прийшли до того, що підпалена шина на чиємусь ганку сприймається “нормальніше” за мирний прайд.
Друге, до чого постійно чіпляються гомофоби, — так звана “пропаганда гомосексуалізму”. Вийдуть, мовляв, а діти ж дивляться, потім самі “такими” стануть. Чомусь на парадах до 9 Травня ніхто не говорить, що цей парад пропагує війну. Або, повернімося до шахтарів, що їхній страйк пропагує шахтарську справу.
Припускаю, диванні критики, які висловлюються подібним чином, просто не розбираються в темі. Зазвичай це сидить у людях з дитинства і залишається на все життя. Просто момент самоідентифікації і самоствердження приходить в різний час. Інша річ — скільки мук це приносить людині, котра всіляко намагається пригнобити внутрішнє “я”. Можливо, це вже сидить і у вашій дитині, і після того, як ви дасте їй установку “не дивитися на цих дядь і тьоть”, тому що вони якісь “не такі”, років через 15 ваше чадо буде страждати. Тому що ми звикли говорити “Не дивись!” і заплющувати очі, коли бачимо когось “не такого”. Причому так роблять не тільки з ЛГБТ. Люди з інвалідністю, наприклад, теж нерідко опиняються в категорії “не дивися”. Таким чином ви самі ще з дитинства формуєте дитині картину світу, де живуть “такі” і “не такі”, “нормальні” і “не як усі”. Хоча насправді всі люди “такі”. Просто різні.
Але найстрашніше — бажання “розібратися” з ЛГБТ шляхом насильства і кровопролиття. Очевидно, ці люди вважають, що саме таке можна показувати дітям.
Далі пройдуся по аргументу “нехай краще роблять це вдома. Що “це”? У випадку з прийдешнім маршем рівності, напевно, під “цим” мається на увазі сам марш? Вони ж більше нічого іншого ніби й не анонсували. Але їх чомусь відправляють робити “це” вдома.
Ну, і останнє. Ті, кому і правда все одно, просто промовчать і не звернуть на це жодної уваги. Як було сказано в одному з інтерв’ю: “Чи сильно ви звертаєте увагу на голуба, який сере вам на голову? Ви не будете доводити: мовляв, голуб, ти неправий. Ви просто пройдете повз”. Хочеться, щоб люди навчилися так само: просто проходити повз там, де їм і правда начхати, пише Олександра Горчинська в статті “Война з “не такими”. Чим небезпечні стереотипи про ЛГБТ” у виданні “Новое время”.
В Україні стає доброю традицією раз на рік обговорювати перспективу столичного гей-прайду. Обговорювати – це завжди добре, набагато краще, ніж мовчки несамовито бити. З одного боку, сумно, що тут ще потрібно щось обговорювати. Все одно що розводити дискусію про те, чи мити руки перед їжею, чи досить витерти об штани. З другого – це, без сумніву, саме по собі свідчання прогресу: миття вже розглядається як опція.
У той же час бажання поганяти гендерно чужий елемент висловлюють саме не тутешні проросійські товариші, а “записні” українські патріоти, власники гострого почуття крові і ґрунту, тобто самого що не є архаїчного комплексу символів і емоцій. Сама думка, що патріотизм – це не тільки добре, а й у деяких незрілих формах ще й шкідливо, наразі не повсюдно очевидна, надо на тлі протистояння з Росією. Однак невдоволення “Гейропою” буквально ріднить носіїв фобій по обидва боки фронту, що змушує задуматися тих, хто ще не замислювався.
Совковий і етнічний традиціоналізм – дві сторони однієї медалі, яку носять ті, кому важко миритися з іншим та іншими. Це свого роду моральне гопництво: чіплятися до інших, чиї життєві норми здаються “на районі” зухвалими.
Кілька днів тому парафіяни Кельнського собору виявили пропажу реліквії – шматочка тканини з краплею крові Папи Івана Павла II. Це нібито частина сутани, яка була на понтифіку в той момент, коли в нього 1981 року стріляв Алі Мехмет Агджа. Очевидно, якщо виключити хуліганів, таку крадіжку міг здійснити хтось дуже набожний, захотів мати реліквію тільки для себе, в надії, що індивідуальне володіння посилить всі сакральні ефекти і сфокусує їх на ньому, на злодієві.
Ось таке прагнення роздобути Бога тільки для себе або Україну лише для собі подібних у своїй основі має дуже мало з благочестям і з любов’ю до Батьківщини. За цим криється боязнь світу в усьому його розмаїтті, страх перед його викликами, бажання сховатися в звичному, оголосивши його єдино правильним і освяченим згори. Це в чистому вигляді боягузтво перед невизначеним і незрозумілим майбутнім. Кумедно, що боягузтво такого роду захищено механізмами гордості собою і навіть вимогами особливих преференцій.
Адепти СРСР або “України калинової” не становлять у нас більшості, але є ж ще безліч перехідних типів, не таких крайніх, але теж цілком консервативних, коли можна говорити вже не про боягузтво, а, скажімо, про обережність. І в цьому не було б нічого страшного — врешті-решт, теж прояв чудової громадської різноманітності, якби тільки соціальна обережність, рятівна в інший час, зараз не відігравала по-справжньому реакційної, згубної ролі. Україні нині протипоказано боятися.
І занадто багато перед країною справжніх, на рівні життя і смерті, проблем, щоб ще витрачати дорогоцінні сили і час на війну зі своїми внутрішніми бісами, пише Леонід Швець у статті “Нехай ідуть. Чому шкідливо боятися іншого” у виданні “Фокус”.
