Ілюстрації готувала художниця Ніка Кулік
“У школі, де я почала працювати вчителькою, моїх колег збурило те, що один з учнів прийшов з блакитним волоссям… Потім під осуд потрапила дівчинка. У той час я була новенькою і побоялася висловитися на захист дітей, але через кілька днів просто перефарбувалася у яскраво-червоний…”
Це розповідь однієї молодої вчительки, Катерини, яка дуже хотіла підтримати підлітків, бо свого часу і сама була жертвою булінгу зі сторони дорослих через зовнішність: не любила сукні, не хотіла виглядати “як дівчинка”. Упродовж кількох років шкільного навчання Катерина терпіла критику, навіть вдавалася до самоушкодження. Пізніше усвідомила себе як ЛГБТ-представниця. Уже 4 роки молода жінка працює вчителькою початкових класів і передусім прагне виховати в дітей повагу один до одного, незважаючи на зовнішні прояви: хоч би якими дивними вони не здавалися.
Співрозмовниця Катерини – директорка НВК «Гелікон» (школи-садочка) з Миргорода Дар’я Полтавська, яка має 18 років педстажу та працює тренеркою Всеукраїнської програми “Демократична школа”. На думку Дар’ї, свобода самовираження формує активних громадян, тоді як унормування зовнішнього вигляду створює в дітей шаблонне мислення, робить їх гвинтиками для авторитарної системи. Звісно, свобода зовнішніх проявів – це лише один з підходів до виховання особистості, але не можна декларувати реформи в освіті і водночас заперечувати природну потребу молоді – бажання шукати себе і сміливість бути собою.
Розмова вийшла довгою…
Про гендер і гендерні стереотипи
Дар’я:
— Гендер і стать – це два різні поняття, але в суспільному розумінні (та й серед освітян) вони часто переплітаються. Я би визначила гендер як уявлення про поведінку, залежно від статі, тобто, певна модель поведінки.
Катерина:
— Я знаю, що гендер може відрізнятися від статі. Зазвичай говорять про бігендерну систему, називаючи два гендери – чоловічий і жіночий. Але зараз ця система еволюціонує, з’являються інші терміни. Наприклад, агендерна людина. Гендер може відрізнятися від біологічної статі, це, в першу чергу, те, як себе відчуває людина… Хоча виглядати вона може по-різному: чи то фемінно, чи маскулінно…
Дар’я:
— У садочках та школах чимало гендерних стереотипів. Їх багато і в стосунках між працівниками, і в навчальному матеріалі, і в критеріях оцінювання. Наприклад, коли розподіляють години для вчителів одного предмету і категорії, то зазвичай чоловікові дають більше, бо “йому ж сім’ю годувати!”. У мене зараз асистентами вчителя працюють двоє хлопців. Це дивно. Хлопець – вчитель математики або історії – нормальне явище, а хлопець, який прийшов працювати в початковій школі або викладати літературу, – дивує. Крім цього, 90% вчителів у школі – жінки, а 90% керівників шкіл – саме директори, а не директорки. Це теж певний стереотип, пов’язаний із гендером.
Якщо говорити про виховання, то ще зі сценаріїв у дитсадках починається формування гендерних ролей: дівчатка – квіточки, хлопчики – захисники. Пізніше в шкільних підручниках читаємо завдання в контексті чіткого розподілу: дівчатка – з мамами на кухні, а хлопчики – на стадіоні. У дітей немає простору для думок, щоб поміркувати над власними бажаннями та інтересами: “Де мені цікавіше – на кухні чи на стадіоні? Чи встигатиму і там, і там?”
Катерина:
— Дуже поширений стереотип – “шкільна форма дисциплінує”. Наприклад, у мене в шкільні роки був яскраво-червоний колір волосся. Коли готувалася до захисту роботи в в Малій академії наук, то моя наставниця сказала перефарбуватися, бо мене не приймуть. Я туго зв’язала волосся, але все-таки отримала різке зауваження від комісії. Досі не знаю, який зв’язок між навчальними досягненнями дитини і кольором її волосся. Взагалі, колір в школі має стать: для хлопців – тільки синій, для дівчат – більше свободи, але теж рамки і необхідність демонструвати фемінні ознаки: сукням – “так”, одягу унісекс – категорично “ні”. При цьому школа декларує одне, а робить – інше. Є офіційний план виховної роботи. І є прихований, я його називаю, “масонський”, що залежить від колективу та регіону. Це набір неписаних правил, які вчителі транслюють чи то словами, чи діями, або, навпаки, ігноруванням чи мовчазною згодою.
Традиції насильства в школі: змінювати будемо?
Катерина:
— Коли була ученицею, постійно відчувала тиск виховання. У 7-му класі перейшла в сільську школу, а з 8-го почала фарбувати волосся і не носила сукні та спідниці. Тоді ще шкільна форма була обов’язковою, тож мені часто “перепадало”. Учителі дозволяли собі радикальні дії: вмивали однокласниць, гостро критикували мій вигляд. Зауваження у грубій формі звучали постійно: “Подивися на себе! Як ти виглядаєш?” Я сприймала це дуже болісно, адже в підлітковому віці усе видається втричі гіршим, ніж є насправді, та й вчитель – не просто доросла людина, а втілення статусу і сили. На той час і деякі мої однокласники чи однокласниці підхоплювали вчительську критику, я могла чути жарти на кшталт: “Вона не носить спідниці, бо має криві ноги!” Пізніше, у 9-10 класі однокласники стали стриманішіми та і я вже отримала певний імунітет, але подальше навчання в педагогічному коледжі виявилося іще складнішим.
Я багато наслухалася про те, що, як тільки потраплю на практику до школи, стану об’єктом для глузування. Причому, це говорили натяками і неодноразово. Наприклад, викладачка могла зайти і сказати: “Хочу розповісти вам історію про нашого випускника із зеленим кольором волосся. От пішов він на практику – і його засміяли діти, а він не витримав і розплакався”. У цей момент усі погляди присутніх були спрямовані тільки на мене…
Зараз я вам розповідаю і думаю: чому тоді я так близько до серця все сприймала? Це ж дрібниці! Але щоденні нагадування чи, навпаки, ігнорування мене дуже засмучували. Я втратила інтерес до навчання, бо викладачі не сприймали мене всерйоз і навіть перестали викликати до дошки. Зрештою, цей стан систематичного пригнічення привів мене до ситуації самопошкодження, або селфхарм. Я через це пройшла.
Ілюстрації готувала художниця Ніка Кулік
Тому зараз я дуже чутлива до потреб дітей у самовираженні. З власного досвіду я знаю, що дорослі не визнають проблем підлітків, дитинство здається їм безтурботним і сонячним. Але це не так. Зовнішня експресія підлітка – не забаганка, а частина особистості. Я не могла пересилити себе і носити сукню, бо завжди почувалася в ній надто відкритою і вразливою. Коли критикували мій вигляд, я захищалася – і фарбувала волосся іще яскравіше.
Я закінчила педколедж дуже добре, і вчителі мене хвалили. Але я не здатна була сприймати добрі слова після кількох років постійного тиску. Зараз в мене немає образи, але назавжди залишилися неприємні спогади. Тоді я сприймала це не як цькування, а як настанови дорослих, бо вчителі ж знають краще і вчать, як має бути. Але сьогодні я називаю це по-іншому і вважаю, що вчителі в подібних випадках цькують дітей, забороняючи їм самовиражатися. Вони вважають це вихованням. Це прикро.
Дар’я:
— Такі історії потрібно знати вчителям, щоб розуміти, як багато залежить від них. Мені прикро, що це з тобою сталося. Я вважаю, що традиція унормування зовнішнього вигляду покликана уніфікувати процеси мислення. Такі люди передбачувані, ними легше керувати. Наша освіта довгий час виховувала слухняних громадян для авторитарної системи. Держава прагнула унормувати людей, їх зовнішність, поведінку, щоб було легко управляти, виявляти незадоволених та незгодних, адже вони будуть дуже відрізнятися на фоні нехай не сірої, але унормованої маси. Зараз принцип дитиноцентризму вимагає інших підходів.
Як вчителі можуть підтримати самовираження дітей?
Катерина:
— Взагалі, самовираження через зовнішність – дуже важливе, бо воно формує підлітка, саме в перехідному віці діти випробовують себе. Пригадую випадок у школі, де працюю зараз. Кілька років тому на голосування педагогічної ради було винесено документ про заборону неприродніх кольорів волосся. Це було відповіддю на вчинок старшокласника, який пофарбувався у яскравий колір. У момент голосування мені стало моторошно, я боялася, що буду єдиною вчителькою, хто підніме руку “проти”. І все ж таки, більшість вчителів висловилася проти, але лише тому, що вважали занадто різким формулювання. Зрештою було вирішено “рекомендувати утримуватися” від радикальних експериментів із кольором волосся. Я не розумію, як можна рекомендувати дітям не самовиражатися? Забороняти бути собою?
І хоча вчителі прийняли “м’яке” формувалювання, на ділі це нерідко виглядає як негативні коментарі педагогів на кшталт “Ось дивіться, як папуга ходить…”, якщо дитина має різнокольорові пасма.
Коли я прийшла працювати в цю школу, мені сказали, аби я перефарбувалася. І я це зробила, бо робота була потрібна, а демонструвати свої принципи з першого дня я не хотіла. Та після випадку з тим хлопчиною і з ще однією дівчиною я знову перефарбувалася в червоний. Дорослі мені нічого в очі не казали, може, поза спиною. А діти запитували: “Це ви хочете нас підтримати?” Я відповідала: “Імовірно. Або хочу просто показати, що так можна робити”. Діти взагалі дуже чутливі і відчувають підтримку або осуд, навіть якщо їм нічого не говорити.
Дар’я:
— Дякую за те, що ви робите для своїх дітей. Я теж була оригінальною, коли прийшла працювати в школу. Мала якраво-червоні пасма, але мені пощастило з адміністрацією, бо ніхто не робив зауважень. Що я роблю зараз для підтримки дітей і їх бажання самовиражатися через зовнішність? Здається, нічого. Я не відправляю переодягатися; не говорю, що колір волосся неприродній або негарний. 1 вересня на лінійці я сказала, що фарбувати волосся – це нормально. Ціле літо ми разом із сином, 5-класником, фарбували йому волосся в фіолетовий і насолоджувалися процесом. Звісно ж, я не можу демонструвати подвійні стандарти: фарбувати волосся власному синові і робити зауваження іншим дітям.
Деколи доводиться заспокоювати вчителів. Наприклад, минулого року серед дітей була мода на лінзи, навіть не кольорові, а ультрарадикальні – вампірські. Я говорила колегам: “Ну, спершу злякалися, а потім вже робіть вигляд, що нічого особливого…”
Іноді я сама провокую суспільство. Нещодавно зробила татуювання на зап’ястку: колеги вже помітили, а учні досі ні. Це не перше моє татуювання, маю декілька. Коли приходжу в 5 клас, то татуювання на нозі діти бачать аж під кінець навчального року. Загалом діти не реагують на дивні імена, особливості зовнішності, на одяг, якщо ми не вкладаємо в їх голови стандарти “відповідності-невідповідності”. Зазвичай діти відкриті один до одного і сприймають оточуючих цілісно, а не якимись картинками чи шаблонами, взятими від дорослих, тому нам необхідно вчитися в дітей, а не нав’язувати їм нашу зіпсовану систему світосприйняття.
#Тижемальчик і #тижедєвочка: про навішування ярликів та відповідальність дорослих
Катерина:
— У дитячому середовищі доволі часто звучить від дорослих установка, яким має бути хлопчик або дівчинка: зовні та вчинками. Але трапляється, що хлопчик виглядає фемінно або дівчинка виглядає маскулінно, цікавиться силовими видами спорту та має коротку зачіску. Як дитячий колектив реагує на таких однокласників? По-різному, іноді жорстоко. З моїх спостережень, діти беруть приклад не з конкретної людини, а вбирають в себе оточення і середовище – уроки, гуртки, родина… І якщо діти бачать, що фізрук каже ”Не можеш підтягнутися? Слабак!”, а інший вчитель назвав дивною рожеву сорочку хлопця, то в поступово в уявленні дитини виникає і закріплюється стереотип. Щоб цього не сталося, ми, вчителі, маємо самі бути із внутрішнім відчуттям і визнанням різноманіття. І дітям маємо пояснювати, що хлопці і дівчата можуть виглядати по-різному, і це – нормально..
Дар’я:
— Я погоджуюся, що поведінка і позиція дітей великою мірою залежить від дорослих: які меседжі ми посилаємо – такі ретранслюють діти далі. Справді, діти ростуть в дуже різному оточенні, яке і формує їх. Мій син іноді жаліється: “Мене назвали дівчинкою, бо я з хвостиком прийшов”. Здавалося б, дрібниця, але для дитини це ситуація, яку вона переживає “по-справжньому”. Із цим необхідно щось робити. Якщо не можемо зруйнувати стереотипи, то повинні хоча б не нав’язувати їх дітям ні офіційним навчально-виховним планом, ні прихованим “масонським”; ні власною поведінкою чи ставленням. Наприклад, я одночасно і мама, і вчителька. Тому я не можу, як мама, дозволяти власним синам фарбувати волосся, а як директорка – робити учням зауваження. Вийшовши за територію школи, я не можу неналежно реагувати на чиїсь особливості зовнішності. Я є частиною школи, а школа є частиною суспільства. Усе взаємопов’язане. Вчителі й батьки спільно виховують дітей, тому й батьки стають частиною школи, і від їх ставлення до гендерних стереотипів теж залежить дуже багато. Кожен дорослий має почати з себе.
Ілюстрації готувала художниця Ніка Кулік
У чому переваги гендерного виховання?
Дар’я:
— Для мене гендерне виховання – це не виховання хлопчиків і дівчаток, а виховання дітей. Коли ми припинимо з дитинства виховувати окремо хлопчиків – годувальників сімей та окремо дівчаток – майбутніх матерів, а почнемо просто виховувати людей, отримаємо позитивний ефект.
Гендерне виховання дає можливість дитині розкрити свій потенціал, ідентифікувати саму себе, зрозуміти власні переваги, бажання і не турбуватися про те, чи відповідає це очікуванням оточуючих. Я б назвала гендерне виховання основою для побудови суспільства рівних, де тата можуть іти в декрет, якщо хочуть, а мами можуть не готувати їжу, працювати будь-де і не соромитися, якщо в них більша зарплата. У суспільстві рівних чоловіки не впадатимуть в алкоголізм, якщо вони матеріально не забезпечують родину за критеріями, визначеними кимось іншим. Це люди, не залежні від стереотипів.
Катерина:
— Я переконана, що гендерне виховання розвиває індивідуальність. Найголовніше – дитина не буде чиєюсь копією, а лише такою, якою вона себе усвідомлює або хоче бути. І почуватиметься захищеною та впевненою в собі. Хлопчик не соромитиметься ходити до школи, бо він щуплесенький і не підтягується на турніку, або дівчинка не боятиметься, що її зовнішність хтось критикуватиме. На мою думку, гендерне виховання запобігатиме цькуванню, бо діти спокійно сприйматимуть різноманіття і не підкреслюватимуть інакшість когось з-поміж себе.
Крім переваг для кожного окремо, в гендерному вихованні закладено величезний потенціал для суспільства в цілому. Задумайтеся: скільки талантів ми втрачаємо, коли мама хлопчика забирає з його рук ляльку? А це ж може бути талановитий модельєр! Або коли дівчинку не пускають у силові види спорту? А вона могла б стати чемпіонкою!
Дар’я:
— Я вважаю, що тему гендерного виховання необхідно зробити привабливою для освітян, бо її часто згадують в негативному контексті або спотворено. Мені довелося почути від колеги: “Гендерне виховання – це що? Коли хлопці і дівчата ходять в один туалет?” Я почала пояснювати, але у відповідь почула: “А-а-а, все ясно, ти, мабуть, з новаторів?” Тому, на мою думку, гендерне виховання має увійти в нормативну базу, для обов’язкового виконання педагогами, а також стати темою, що постійно на поверхні: хтось проігнорує, хтось підтримає – і малими кроками ми змінимо ситуацію. А починати слід із себе.
На жаль, ми усі, навіть ті, хто вважає себе вільним від стереотипів, думаємо і діємо під їх впливом. Наприклад, разом із колегами проводили вправу на педраді про гендер і стать. Коли запитували, чи є у вас гендерні стереотипи, більшість одразу ж відповідала – ні. А коли ставили запитання: “Яким має бути хлопчик? а дівчинка?”, то у відповідь чули стандартне “Хлопчик – сильний і відповідальний”, “Дівчинка – ніжна і турботлива”. Ця вправа стала відкриттям для мого вчительського колективу, ми виявили, що стереотипи транслюємо дуже часто в буденному житті, не фіксуючись на цьому. Тож, я вважаю, дорослі можуть зробити кілька простих і важливих речей: контролювати себе і не ретранслювати стереотипи та отримати мінімум знань про гендерне виховання. Навіть мінімальна просвіта дає інколи максимальний результат.
___________________________
Лариса Гориславець, журналістка ГО Кременчуцький інформаційно-просвітницький центр “Європейський клуб”, в рамках проєкту LGBT-Talks за підтримки Freedom House Ukraine
