Оригінал статті ви можете прочитати тут
24 лютого 2022 року став жахливим днем для всього світу — Російська Федерація почала військову агресію проти України, чергову спробу викривити ідентичність сусідньої країни та вторгнутися в неї у всіх сферах. Війна триває вже понад дев’ять місяців. Незважаючи на численні переговори щодо встановлення миру, і незважаючи на гуманітарні внески дядька Василя через паркан відомим організаціям, війну все ще не зупинено.
Молдова майже миттєво мобілізувалася для надання допомоги біженцям(-кам) і шукачам(-кам) притулку. З тих пір і дотепер молдавани прийняли десятки тисяч людей з України, але багато з них залишилися в Молдові з надією якнайшвидше повернутися додому. Здебільшого це жінки, що залишили своїх чоловіків і дорослих синів, яких спонукають до боротьби за Україну та свою країну. Вони працюють, продовжуючи своє життя тут, щоб утримувати свої родини, а також від усього серця допомагають іншим біженцям(-кам).
Для написання цієї статті я поспілкувалася з кількома жінками з України та Молдови, які працюють над вирішенням кризи біженців.
Олена родом з Одеської області: “Я приїхала до Молдови 3 березня і була впевнена, що через тиждень повернуся додому. Але через місяць я зрозуміла, що війна закінчиться не скоро. Весь цей час я була в депресії, жила як у тумані”, — каже Олена. Вона приїхала зі своїм 11-річним сином і добре усвідомлювала, що поділитися з ним емоціями та почуттями, які вона переживала, було практично неможливо — було важко пояснити, як вони сюди потрапили, і все здавалося сном. “Сім’я, яка прийняла нас тут, зареєструвала нас на платформі, щоб ми отримали допомогу — хоча мені було ніяково брати продукти, які, можливо, потрібні комусь іншому в ще гіршому становищі, хости заохотили мене прийти, бо вони хвилювалися за нас”, — каже Олена. Вона та її дитина отримали допомогу на складі Moldova Film, який належить ініціативі Moldova for Peace — громадському руху, який був мобілізований для надання допомоги біженцям(-кам) з України та досі продовжує сприяти управлінню потоком біженців(-ок), проводячи інтеграційну діяльність, а також розробляючи проєкти, які дозволяють біженцям(-кам) дізнатися більше про свої права в країні та інше.
“Хоча я побачила на дверях оголошення про те, що складу потрібні волонтери(-ки), я не планувала нею ставати — я вірила і сподівалася, що якнайшвидше повернуся додому. Але я вирішила залишитися на годину, щоб допомогти пані Марії, тодішній волонтерці у відділі одягу, розкласти всі подаровані речі”. Так Олена із сином й досі там залишаються, всіляко допомагаючи ініціативі: “Він мені сказав: ‘Мамо, ми завтра приїдемо, ми просто допомагаємо людям’. Ми миттєво переорієнтувалися на це. Великим плюсом було спілкування, але також це стало заняттям, яке відволікало нас від телефону, від новин”, — додає Олена. Так тривало кілька місяців, поки Олені не запропонували очолити відділ одягу замість пані Марії. “Абсолютно всі ми тут із певною метою — так, у нас різні характери, настрої, кожен із нас переживає свої випробування і турботи, хтось із Києва, хтось із Миколаєва, і кожного разу ми пишемо своїм рідним і знайомим і питаємо в них, чи все тихо. Ми все ще ходимо на різні заходи, бачимося за вечерею”, — розповідає Олена. Під час коронавірусної кризи Олена закрила свій ювелірний бізнес, але за фахом вона лікарка. “Звичайно, у нас бувають напружені ситуації, але ми знаємо, що переживає наш народ, і намагаємося все вирішити. Завжди відчуваємо емоційну напругу з приводу того, що відбувається вдома. Але люди все одно сюди приходять — з яскраво вираженою людяністю, емпатією”, — зазначає Олена.
Таня фактично з Молдови, але багато років жила в Одесі. Вона працювала швачкою. У квітні 2022 року, дізнавшись про відкриття складу, вирішила приїхати до Кишинева. “Мій син був тут волонтером. Наступного дня після приїзду в Молдову я почала приходити на роботу на склад. Мене дуже добре прийняли в цей згуртований колектив, де люди допомагають один одному», — згадує Таня. Вона також намагалася працювати за кордоном, але їй невдовзі відмовили, оскільки вона має молдовське громадянство, хоча все життя прожила в Україні. Тож вона повернулася на склад. “Моя дитина з онукою залишилися в Одесі. Але колектив тут чудовий, і ми разом розподіляємо отримані пожертви. Я не боюся роботи, тим паче, що ми завжди допомагаємо своїм людям. У мене, як у всіх нас, є мрія — щоб закінчилася ця війна. В Одесі немає світла, тепла, води, і я дуже переживаю за своїх рідних”, — каже Таня. “Ми допомагаємо людям добрим словом, і мені добре, коли я бачу результат своєї праці на їхніх обличчях. Сюди продовжують прибувати біженці”. Таня зазначила, що якби в Одесі відкрилися такі центри, як склад Moldova for Peace, вона б обов’язково поділилася своїми знаннями та досвідом, які отримала тут, для їх розвитку.
“Першими нам на допомогу кинулися жінки. Потім також долучилися чоловіки, допомагали з вантажами та іншим”, — розповідає Наталія, координаторка складу Moldova Film ініціативи Moldova for Peace. Команда Moldova Film також допомагала на початку. “Ми заохочували більше людей приходити та підтримати нас у зборі та розповсюдженні речей, і завдяки цьому команда росла. Ми надзвичайно раді, що маємо таку підтримку з боку біженців з України — так, деякі поїхали далі, щоб знайти краще життя, але у нас є люди, які були з нами від самого початку, незважаючи на те, отримують вони зарплату чи ні”, — зазначає Наталія. “Тоді ми не встигли познайомитись як слід, але тепер я знаю, що в нас в команді також є і лікарі, і моряки, і студенти, інженери, керівники, діджей, викладач танців. Але вони досить легко знайшли спільну мову. Неважливо, яка у вас професія, адже нас об’єднала доброта і людяність”.
Наталія родом із Молдови, і її першою думкою, коли вона виявила бажання волонтерити, була допомога своїй країні, а також своїм друзям, які приїхали з України: “Ми пропонували пакунки з продуктами харчування та засобами гігієни не лише тим, хто постраждав від війни, але й приймаючим сім’ям. Пожертви для біженців надходили від простих людей, а також від різних національних і міжнародних організацій”. Наталія розповідає, що на своїй посаді отримала великий досвід — нові знання, нових друзів, досвід участі в різноманітних курсах. “Працюючи більше в приватному секторі, я зрозуміла, що не хочу їхати за кордон, але хотіла би працювати з європейськими компаніями. Як координаторці мені вдалося зустрітися з партнерами з Європи, дізнатися більше про їхні стратегії”, — додає Наталія. За її словами, колектив складу налічує 15 осіб, з них 12 жінок, які завжди готові допомогти. “Можливо, з самого початку робота тут дозволяла всім забути те, що відбувалося вдома, але те, що вони продовжують допомагати людям, які, як і вони, залишилися ні з чим, стало для них поштовхом до щоденної роботи. Зараз у кожного й кожної свій режим і свій ритм, але вони завжди готові робити більше, активно шукати те, що потрібно біженцям, які приходять на склад. Навіть якщо робота важка, навіть якщо іноді ти не відчуваєш спини і рук після робочого дня”, — розповідає Наталія.
До речі, вона зазначила, що працівники(-ці) складу мають можливість проходити різні курси: комунікація і психологія травми та як розмовляти з людьми, які страждають, різноманітні курси від Community Center 151, відкриті для жінок-біженок, молоді та дітей з України, але також і для тих, хто з Молдови, тренінги для волонтерів від Volunteer Academy; обидва проєкти були відкриті завдяки ініціативі. “Ми також маємо змогу ходити на групові та індивідуальні психологічні консультації завдяки підтримці деяких організацій. Для зміцнення колективу проводилися тімбілдінгові вечори. Деякі волонтери також їздили за кордон на навчання. Багато хто каже, що в них не було таких можливостей навіть у студентські роки чи під час роботи”, — зазначає вона.
Лілія, співкоординаторка проєкту “ROBOTA: Кар’єрне консультування та захист трудових прав біженців”, каже, що їй важко ідентифікувати себе як гуманітарну діячку: “Це нова ідентичність, яку я маю включити в своє повсякденне життя і прийняти”, — зазначає вона. Війна змусила її працювати в незнайомій сфері та прийняти свою нову роль, хоча раніше вона вже була волонтеркою — за її словами, волонтерська та гуманітарна робота схожі, але не перетинаються: “З початку війни я розглядала свою участь як прояв солідарності, щось природне, що може зробити кожна людина, незалежно від професії”.
Останні роки Лілія працювала у сфері трудових прав, особливо зважаючи на те, що в Молдові, на її думку, проводиться менше роботи в галузі охорони праці порівняно з іншими фундаментальними правами людини. “У нас є різні організації, які займаються захистом прав людини, але в контексті свободи вираження поглядів, участі, асоціацій, прав жінок і дітей. Право на працю не отримує належної уваги, і, крім профспілок, більше немає організацій, які б займалися цією сферою. У нашій команді ми намагаємося поєднати інтереси, які ми маємо, та адаптуватися до нової реальності в Молдові, тобто до хвилі нових людей, біженців, зазвичай жінок із дітьми, яких ми хочемо прийняти не лише як гостей, але й також інтегрувати у наше суспільство. Сфера праці — це сфера інтеграції”, — додає вона. Таким чином, через проєкт Robota команда намагається надати всіляку підтримку тим, хто хоче отримати роботу, пропонуючи кар’єрні та юридичні консультації — важливо не лише дати людині необхідні інструменти для підготовки до роботи в Молдові, але й також знати механізми захисту на практиці. “Біженці є вразливою групою, вони не знають законодавства країни, не мають зв’язків і знань, якими володіють молдовани. Ми намагаємося бути тим простором, куди ця група може звернутися, коли стикається з проблемами на роботі”, — каже Лілія.
З вересня 2022 року, відколи стартував проєкт, і до цього часу з 298 осіб, які скористалися послугами Robota, 239 — жінки. “Я не думаю, що їм було легко піти на цей крок. Але вже минуло дев’ять місяців, і, маючи інших людей під своєю опікою або підтримуючи тих, хто живе в Україні, вони вирішують долучитися, тому що їм доводиться стикатися з кількома паралельними реаліями — і війною, і перебуванням тут. Звісно, вони намагаються пристосуватися до цих травматичних переживань, щоб жити далі, хоч це й складно”, — розповідає Лілія, додаючи, що структурно наша країна (Молдова — прим. пер.) не має умов, які дійсно спонукали б їх працювати. Деякі жінки не знають, на кого залишити своїх дітей, а тимчасовий захист біженців ще не прийнятий, і за його відсутності діти батьків, які не подали заяву про надання притулку у Молдові, а це переважна більшість групи, позбавлені повного права на освіту. Жінкам також важко знайти роботу з гнучким графіком, який дозволить їм доглядати за дітьми, особливо в регіонах.
“У нашій команді ми віримо в горизонтальність. Хоча важко координувати таку велику команду, з таким різноплановим і великим досвідом, я вважаю, що в нас виходить непогано, з нами правильні люди, з людяним підходом”, — наголошує Лілія. Проєкт Robota продовжить функціонувати навіть після закінчення війни, оскільки вже є біженці(-ки), які вирішують оселитися в Молдові. “Спочатку я не знала логіки війни, лише з книжок. Гуманітарні організації, з якими ми спілкувалися, пройшли через це і закликали нас планувати свою діяльність у довгостроковій перспективі”, — додає вона.
Ці жінки, які працюють у гуманітарній сфері та об’єднують свої зусилля, щоб створити безпечний простір для всіх, мають безмежну силу. За взаємної підтримки вони продовжують працювати та закладати фундамент для створення умов та заходів, необхідних для інтеграції біженців(-ок) у місцеві громади.
Авторка: Ilona Sergheevna
Фото: Octavian Fedco
Цей матеріал підготовлено в рамках проєкту “Writing For Diversity” за підтримки “Програми Східного партнерства” Федерального міністерства закордонних справ Німеччини
