«Чи готові ви висловлювати свою соціальну позицію? Адже видимість спільноти – це соціальний вчинок. І щоб бути видимим, потрібна сміливість говорити».
Цей коментар належить німецькій журналістці Стефані Кюхнен (Stephanie Kuhnen), авторці книжки про видимість лесбійок як частини спільноти «Lesben raus! Für mehr lesbische Sichtbarkeit». Із Стефані я зустрілася під час онлайн-розмови про лесбійок та їхню залученість у суспільне життя, і її слова – діяти – мене зачепили.
Німеччина: від розстрілів – до прав
Останні пів року я чимало виступаю публічно за інклюзивність суспільства – в якому кожна людина, чи має вона інвалідність, чи ні, належить до ЛГБТІК-спільноти або ж є представницею ромської громади, – почувається безпечно і реалізовано. І не останню роль відіграє сама людина, яка готова боротися за свої права.
Але мені чомусь не спадало на думку, що спільнота, яка претендує на видимість у суспільстві, має зробити рішучі кроки для цієї видимості. Не є достатньою лиш вимога, заснована на тому що «ми – є». Потрібно це визнання виборювати вчинками.
«Крок за кроком».
Про це сказав інший мій співрозмовник – німецький політик, депутат Бундестагу Фолькер Бек (Volker Beck). І він знав, про що говорив. Бо сама історія боротьби ЛГБТІК-спільноти в Німеччині має чимало трагічних сторінок. І треба було бути сміливим, щоб говорити про себе справжнього.
Початок ХХ століття. Західна Німеччина у своєму кримінальному кодексі успадковує ще з 1871 року так званий параграф 175 (§ 175) – кримінальне переслідування сексуальних контактів між чоловіками («протиприродна розпуста між чоловіками»). І хоч у у 20-х – на початку 30-х років, зокрема, у Берліні толерантно ставилися до геїв та лесбійок, працювали численні бари та клуби, фактично за п’ять років ситуацій радикально змінилася.
З 1933 року (відтоді, як у Німеччині прийшла нацистська влада на чолі з Адольфом Гітлером) і до 1945 року, за приблизними підрахунками, від 5 000 до 15 тисяч (переважно) чоловіків, яких було запідозрено в гомосексуальних відносинах, відправлено в концтабори. Більшість там і загинула.
У Західній Німеччині скасування кримінальної відповідальності згідно з § 175 стало можливим лиш у 1969 році, і лише за умов, якщо це особи старші 21 року. Відтоді почав стрімко пожвавлюватися рух за визнання прав чоловіків і жінок, які належать до ЛГБТІК.
Уже за кілька років, у 1972 році, в Мюнстері відбулася перша загальнонімецька демонстрація гомосексуалів. І одним з найбільших закликів цього публічного дійства було говорити про себе, ставати видимим для інших.
Переламним для ЛГБТІК у Німеччині став 1994 рік. Саме тоді відбулася остаточна відміна § 175. А це значило – бути вільним у своєму виборі: кого кохати і з ким мати стосунки. Без страху, що на тебе чекає кримінальна відповідальність та осуд.
І аж у 1998 році, більш ніж за пів століття (!), Бундестаг врешті скасував вироки, винесені нацистським режимом гомосексуальним чоловікам за § 175, і визнав ці дії такими, що суперечать засадам демократичного суспільства і протирічать ідеї прав людини.
Одною з революційних змін стало введення у 2001 році цивільних партнерств — офіційного інституту реєстрації одностатевих союзів у країні. А ще за 16 років, із 1 жовтня 2017 року, стала можливою реєстрація першого гомосексуального шлюбу після набуття чинності закону про повне і рівноправне визнання одностатевих шлюбів.
Одним із подружжя, яке уклало перший такий шлюб у Німеччині, був якраз мій співрозмовник Фолькер Бек. У нашій розмові він також зауважив, що у 2017 році понад 80% німців підтримали право на шлюб для людей однієї статі, а 76% – це висловились за надання їм права адопції (всиновлення) дітей.
Усі ці революційні зміни сталися менш, ніж за одне століття: від знищення чоловіків-геїв як таких, що «йдуть проти Бога», до повного визнання прав ЛГБТІК-спільноти – майнових прав, права на шлюб та всиновлення дітей.
І крізь ці дати я дуже чітко «зчитую» щоденну боротьбу-пошук тих людей, яких суспільство свого часу визнавало «не такими»: сказати вголос про себе – попри страх зневаги, невизнання, смерті. Задля того, щоб нарешті настав час, коли ми є частиною з більшості і нам не треба «особливих прав» чи «особливих законів». Ми просто є.
Німецька видавчиня Мануела Кай (Manuela Kay), розповідаючи про свій ЛГБТ-журнал L-MAG, обмовилася:
«Не кожен бізнес хоче розміщувати рекламу в нашому журналі. Але це не має значення. Адже у нас є багато рекламодавців, які не турбуються через ЛГБТІК. І вони – прогресивні. І саме вони встановлюють порядок денний».
Україна: від екзотики – до визнання
Україна тільки наближається до визнання повних прав для ЛГБТІК-спільноти.
Сьогодні, на жаль, залишаються актуальними випадки злочинів на ґрунті гомофобії та трансфобії, дискримінації та інших порушень прав людини стосовно українців та українок з ЛГБТІК-спільноти. Так, із січня по серпень 2020 року Центром «Наш світ» було задокументовано 106 таких випадків. І хоч сталося значне скорочення кількості нападів – у 2,5 рази в порівнянні з тим самим періодом попереднього року, – експерти пояснюють це скорочення пандемією коронавірусу та відповідними карантинними обмеженнями (скасування багатьох публічних заходів, де зазвичай ставалися різні акти насилля з боку радикальних груп), аніж підвищенням рівня толерантності до ЛГБТІК.
Ми досі балансуємо на крайнощах: від захвату ЛГБТІК-активістами до мовчазної згоди на насилля. До прикладу, в бізнесі.
«Бути толерантним – вигідно для бізнесу, але в українських реаліях це ще може… шкодити», – коментує на нещодавньому форумі союзників «БАМ» (бізнес/ активізм/ медіа) інвестор та засновник «Hanna & Paul» Павло Бойко.
Він пригадує випадок, як на початку нульових бути геєм вважалося ледь не «екзотикою»:
«Коли у Харкові відкрився перший бутік, взяли на роботу продавця… Якщо всім було 20-25 років, то він мав 50 років і був відкритим геєм. І це було йому величезною конкурентною перевагою. Ще шуміли 90-ті роки, усі ці братки… А це був перший бутік, де продавали Brioni, Versace. І братки… були раді бачити цього продавця. Він став унікальним для ринку – і робив більше продажів, аніж будь-хто інший».
Водночас тільки великі міжнародні компанії, які зайшли в Україну, можуть відверто говорити про прийняття різних людей. Більшості українських гравців доводиться цьому ще вчитися (згідно з результатами рейтингу Індексу корпоративної рівності 2019 року).
… Для мене ж боротьба ЛГБТІК-спільноти – лиш один з прикладів для інших, кого нині з легкістю відносять до так званих «вразливих категорій».
Подеколи мені здається неймовірним, що у ХХІ столітті доводиться виборювати видимість… людям з інвалідністю, мамам з маленькими дітьми, жінкам у політиці та війську, чоловікам у догляді за своїми дітьми, ромським активісткам у місцевих громадах, людям, які живуть з ВІЛ, чи людям літнього віку.
Але якщо ми прагнемо жити у відповідальному суспільстві, саме нам потрібно робити ці соціальні кроки. Це незручно і часом крізь розпач, але це необхідно. Відповідь тут очевидна. Моя давня знайома, жінка, якою я щиро захоплююся, транс*активістка Анастасія Домані якось у приватній розмові сказала:
«Після того, як я здійснила «перехід» [ від чоловічого до жіночого гендеру – авт.], просто все стало на свої місця. І тепер я можу планувати своє життя».
Англомовну версію цієї статті можна знайти за лінком. Оригінальна стаття була розміщена на сайті Центру прав людини ZMINA
Цей матеріал підготовлено в рамках проєкту «Висвітлення ЛГБТ-питань у транснаціональній журналістиці» за підтримки «Програми Східного партнерства» Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.
Ірина Виртосу
Журналістка Центру прав людини ZMINA
